— Мамо, дуже неввічливо підкрадатися до людей, — Артур відпустив Злату, котра повернулася до ноутбука, розправляючи футболку і намагаючись сховатись від важкого погляду неочікуваної гості.
— А я не підкрадалась. Я прийшла в гості до сина, — жінка зайшла на кухню. На сина вона зовсім не дивилась, її погляд просто поїдав дівчину.
— Не чув, щоб ти дзвонила чи стукала в двері.
— А це потрібно?
— Так прийнято, мамо. Коли йдеш до когось в гості, то не зайвим буде сповістити господарів про свій візит, або постукати в двері, раз прийшла без попередження.
Артур поглянув на ключі в руках матері: дублікати, котрі вона зробила з в’язки Артема. Невідомо скільки штук. Забирати їх сенсу нема. Заміна замків неминуча.
— Ти не познайомиш мене зі своєю гостею? — поцікавилась жінка.
— Це не гостя. Це Злата, моя наречена. Злата, це — моя мама, Лідія Леонідівна.
Злата підняла голову і кивнула, похапцем глянувши жінці в очі, фізично відчуваючи пекельний жар її медових очей, намагаючись не схилити голову після цього вниз, а тільки опустити погляд. Підняти погляд вдруге вона не могла. Артем казав, щоб вона її не боялась… але як це зробити?
— Наречена, кажеш? Дуже цікаво. Як надовго?
— Доки не стане дружиною, — Артур підійшов до кавоварки. — Каву будеш?
— Буду. І коли ця радісна подія? Мені замовляти сукню чи вийде, як минулого разу? Не варто й ворушитись? — Лідія презирливо посміхнулась, не відводячи очей від Злати. Вона вже розгледіла шрами на обличчі й шиї дівчини. Рук вона ще не бачила, бо Злата тримала їх під столом, але чула, що руки теж у шрамах. Що Артур в ній знайшов? Після тих гарненьких, як лялечки, дівчат, він знайшов собі оце страхопудало…
— Ми ще не вирішили. Коли визначимося з датою — повідомимо.
— А чому ще не визначилися? Якщо це ТА САМА, то я думала, що ти одразу її потягнеш у загс?
— Не потягну, а поведу. Ми ще не все обговорили. Тільки визначилися з піснею на перший танець, ще потрібно багато чого погодити.
— Хочете весілля? Та невже?! А чому не просто розписатися? Що, з ЦІЄЮ такий варіант не канає? — Лідія не намагалася приховати свого незадоволення. Злата їй не подобалась і вона спеціально говорила про неї так, нібито її тут взагалі не було.
— Ваша кава, Лідіє Леонідівно, — Артур подав матері чашку, — як ви любите.
— Дякую.
— Мамо, знаєш, я радий, що ти вшанувала нас своєю присутністю одразу ж після повернення з дачі, але якщо ти хочеш продовжувати розмову в такому ж тоні — то краще її перенести на інший день.
— А що не так?
— ВСЕ не так.
— Мій тон — це тон матері, котра переживає за свого сина.
— Я розумію, що ти хвилюєшся за всіх своїх дітей, проте я вже досить дорослий хлопчик і не потребую твоєї опіки.
— Для мене ти завжди будеш дитиною, — Лідія відпила каву.
— Я знаю. А ти завжди будеш моєю матір’ю, от тільки материнство не дає тобі права приходити до мене додому і говорити в такому тоні про жінку, яку я кохаю.
— Не пам’ятаю, щоб сказала про НЕЇ щось погане.
— Говорити в третій особі про присутніх людей, це, як мінімум, ознака невихованості, мамо.
Лідія поглянула на сина — їхні очі зустрілися. Погляд Артура був серйозним, навіть суворим, губи стиснуті — він починав сердитися. Поглянула на Злату, котра принишкла за столом і не дивилася на них.
— Добре. Давай спробуємо інакше. Може влаштуємо сімейну вечерю у якомусь затишному місці? Потеревенимо, познайомимося ближче? — Лідія відкинула волосся назад і знову поглянула на сина.
— Непогана ідея, але якщо будуть присутні лише члени родини, без наближених осіб, — Артур вже зрозумів, що задумала матір: зразково-показове приниження Злати спеціально запрошеними гостями.
— Нінель мені як сестра, котрої в мене ніколи не було. Я не можу її не запросити.
— То може мені ще запросити всіх своїх друзів, котрі мені як брати? І мого батька з родиною? Все ж таки Олексій Петрович мій біологічний батько, а зовсім не Григорій. Як тобі такий розширений список запрошених членів родини?
— Ти нестерпний, — Лідія знизала плечима і поставила порожню чашку на стіл.
— Мамо, тітка Ніна — це твоя подруга. Мені вона — ніхто.
— Так, а могла бути другою матір’ю. Злата в курсі? — вона поглянула на дівчину, що так само сиділа за столом. — Ти ж знаєш, що Артур хотів одружитись два роки тому на доньці моєї найкращої подруги? Вони були такою гарною парою, просто очей не відвести, а потім — він передумав.
Злата весь цей час сиділа, заламуючи собі пальці під столом, намагаючись не піддаватися внутрішній паніці і не забувати дихати. Згадка про шлюб, що не відбувся, нагадала їй про дівчину, котру вони зустріли в місті, про ту неймовірну красуню. Так, Іннеса і Артур були гарною парою. Злата це знала, вона чудово уявляла їх разом. Сльози почали набиратися в очах.
Вона кивнула, сказати нічого не могла.
— Артуре, а Злата що, німа? Чому вона нічого не говорить? Чи собаки відгризли їй ще й язик? — Лідія наблизилась до столу і сіла на диван. З цього місця вона побачила в’язання на клавіатурі ноутбука, зацікавлено взяла в руки поєднані елементи. Лідія не вміла в’язати, але розпізнати якісне плетення від невмілих потуг вона могла. В її руках була дійсно майстерно виконана робота. Ще не закінчена, але, безперечно, дуже майстерна. Невже це Злата зробила?
Коли Артурова мати присіла на диван, Злата не втримала сліз, вони ринулися з її очей безшумним невпинним потоком. Жінка відволіклась на її в’язання, і дівчина, скориставшись нагодою, піднялась та вийшла з кухні. Артур пішов за нею.
Зі здивуванням Лідія зрозуміла, що Злата пішла в бік спальні сина. Невже? Можливо, пішла до ванної? Вона відклала плетиво і пішла в коридор…
Зі спальні чулись схлипи дівчини і приглушений голос Артура.
Ні. Цього не може бути… Він ніколи нікого туди не пускав… Навіть її, власну матір…
Але нічого. Вона з Нінель придумає, як її звідти викурити. Це перелякане страхопудало не пара її сину.