Артур сидів на балконі, у плетеному кріслі, ноут стояв на журнальному столику перед ним. На появу Злати у дверях він ніяк не відреагував, його погляд був прикутий до монітора, руки швидко набирали щось на клавіатурі — сліпий друк — він казав про нього нещодавно, обіцяв навчити. Злата покликала його тихо — не почув. Коли гукнула голосніше — він підвів на неї погляд, кілька секунд дивився так, ніби не впізнає, потім погляд пояснішав, він зморщив лоба.
— Сонечку, я зайнятий. Ти щось хотіла?
— Я б хотіла подзвонити додому…
Він дивився на неї ще пару секунд, ніби переварюючи її слова. Ставало зрозуміло, що всі його думки зайняті роботою. Артур повернувся до монітору, вона терпляче стояла й чекала. Так дивно було спостерігати, що слова Артема таки виявились правдою… Потім, Артур ніби згадав про неї, знову підняв на неї погляд, дістав телефон з кишені і дав їй.
— Дай мені ще трохи часу… Я скоро закінчу.
— Добре, — забравши телефон, вона повернулась на кухню.
Артем сидів, задоволено посміхаючись.
— Ну, як?
Вона сіла за стіл приголомшена.
— Це правда…
— Ось ТАКІ в роботі мало не всі програмісти. Виглядають, як божевільні, — Артем засміявся. — Зрозумій і звикни. У них там в голові купа коду крутиться, вони його поки поєднають і запишуть у свої рядочки, то аж видно як мозок під черепом рухається. Ти просто маєш знати, що він весь у роботі, і не ображатись.
— Дякую, — Злата закивала головою.
— Ну, дзвони додому, а я побіжу на роботу.
— А де ти працюєш?
— В одному фітнес-клубі, тренером. І ще я закінчую навчання цього року.
— Ух ти, — здивувалась Злата.
— Коли захочеш нагнати масу після всіх оцих твоїх операцій — я можу тобі допомогти. Розпишу і вправи, і дієту.
— Дякую, — вона усміхнулась.— А ти не допоможеш мені знайти тут номер Жанни?
Вона простягнула Артему телефон. При згадці імені руденької Артем якось ніби зніяковів. Він відкрив список контактів.
— Мобільний чи домашній? — запитав він Злату, сам уважно вдивляючись у цифри мобільного і запам’ятовуючи їх…
— Краще мобільний, бо вона може бути не вдома.
Він натиснув виклик і повернув їй телефон.
Жанна відповіла майже відразу.
— Алло.
— Привіт, — сказала Злата.
— Привіт, Артур таки дав тобі телефон, нарешті?
— Так.
— І знову буде забирати?
— Ні, Артур працює, а Артем навряд чи буде нас з тобою роз’єднувати, — Злата всміхнулася.
— Цей балабол біля тебе? — здивувалася Жанна.
— Я все чую! У Артура в телефоні дуже сильно накручений динамік, — сказав Артем, стоячи в дверях кухні.
— Ой, вибачте-вибачте, — сказала Жанна, абсолютно не вибачаючись. — До речі, ти лишив у нас вдома свої навушники.
— Справді? А я думав: де це вони поділись?
— Приїжджай забирай, — засміялася Жанна.
— Ні, дякую, твоя мама не буде рада такому гостю. Залиш собі, користуйся, — сказав він.
— А мені чужого не треба!
— Ну, значить привезеш, коли приїдеш до Злати в гості. Так, все, дівчата, мені пора на роботу. Злато, Жанно — бувайте.
— Бувай! — сказали дівчата майже одночасно.