Прокинувшись рано-вранці, Артур пішов на кухню. Кухарі саме починали готувати сніданок, на який він не залишиться. Він зварив собі каву, помив гейзерну кавоварку і поставив на сушарку.
— Ще приїдеш? — запитала Зіна, спостерігаючи за ним.
— Не думаю, що ще колись сюди повернусь.
— А кавоварка? Ти забирати її що, не будеш?
— Ні. В мене вдома інша техніка, — сказав, дістаючи пачку з цигарками.
— Ти такий засмучений через Злату? Що вона поїхала без тебе? — несподівано запитала дівчина.
Артур перевів на неї погляд.
— Вона поїхала сама вирішувати проблеми, просто ще не звикла, що їх може вирішити хтось інший, — він знизав плечима і пішов до виходу.
— Ну навіщо вона тобі?! — вигукнула з відчаєм Зіна йому в спину, він повернувся, оглянув її схвильоване обличчя.
Він ніколи не припускав можливості, що у нього з цією дівчиною може бути хоч щось, ніколи не давав їй приводу на щось сподіватись. Артур знав про її складне минуле і вважав негідним обнадіювати нещасну дівчину, але він її і не ображав, коли вони були підлітками в літньому таборі. Саме те, що він її не ображав, вона сприймала за симпатію. І ця симпатія набула якихось незрозумілих трансформацій в її розумі. Потрібно, нарешті, дати їй зрозуміти, що надії нема.
— Тому, що я її кохаю, — сказав він, дивлячись їй в очі, і бачачи, як в них руйнуються повітряні замки її мрій і фантазій про “довге і щасливе” з ним. Краще так. Краще, щоб вона знала і не сподівалась.
— Але ж вона…
— Вона — найкраще, що сталося зі мною в цьому житті, — повторив він фразу Злати, почуту від неї зовсім недавно, і яка стосувалась його. Про неї він міг сказати те саме. І сказав, поки що не їй особисто, але фраза прозвучала.
Зіна схлипнула й пішла нагору, в свою кімнату, зачепивши його плечем. Стелла і Ніла не сказали нічого, лише мовчки перезирнулися, а Артур пішов курити на порозі їдальні.
Він знав, що сюди більше не повернеться. Ніколи.
Ніколас, прощаючись, просив повідомити йому що і як, не забувати якщо не дзвонити, то хоча б писати. Хлопці, схиливши голови, прощались з Артуром і просили передавати Златі й Жанні привіт. Матвій нічого не сказав, лише поплескав Артура по спині. Всі думали, що вони зараз їдуть у Житомир. Навіть Олексій Петрович.
Спостерігаючи, як Артур розганяється по звичному маршруту, він таки вирішив поцікавитись.
— Артуре, а куди ми їдемо?
— В Київ.
— Київ? А чому не Житомир?
— Тому що мені потрібно поміняти квитки.
— Поміняти?..
— Я полечу на два тижні пізніше.
— Е… А в тебе не буде через це проблем?
— Ні, — відповів сухо й додав газу. Говорити в нього настрою не було, а примусити батька мовчати можна було лише швидкістю. Тоді той починав молитись і не чіпав його. Трохи жорстко, але дієво.