Категорії
Межі пристойності

✾ 23

Стримуватись Артуру таки доводилося: вона недосвідчена, поспішати не можна, треба повільно. До різних шаленств Злата ще не готова. Тому він зосередився на тому, аби давати насолоду їй, даруючи ласкаві тягучі цілунки й дотики, розсипаючи пестощі по її тілу і отримуючи неймовірне задоволення, спостерігаючи, як вона реагує на них і на нього. Не пригадував, щоб колись із кимось він так насолоджувався прелюдією. Це було для Артура новим.

Злата відчувала, як її серце вилітає з грудей. Вона чула раніше розповіді дівчат про те, “як це буває”. Одним словам вона вірила, іншим — ні, але зараз, ледь переводячи дух між хвилями задоволення, вона вірила всьому почутому, відчуваючи сама те, про що розповідали, ба навіть набагато краще.

Незважаючи на всю обережність Артура, їй все ж спочатку було трохи боляче. Ніби укол голки в місці розриву. Вона здригнулася — він завмер.

— Не зупиняйся, — прошепотіла Злата, цілуючи його губи, горнучись до Артура і відчуваючи, що всередині неї наростають дивні новітні відчуття, підсилені його близькістю. Декілька поштовхів — і її накрила хвиля відчуттів, від якої перехопило подих, і все тіло стислося.

Світ поплив, тільки міцні руки Артура забезпечували її зв’язок із реальністю, втримуючи і пестячи її одночасно. Їй подобалося все, що з нею відбувалося. Особливо захоплюючим було те, що все це вона проживає з НИМ.

Втомлено поклавши голову йому на груди, підставляючи спину під його ласкаву руку, Злата спіймала себе на думці про те, що досі ніхто з них нічого не говорив про свої почуття. Артур говорив, що вона важлива для нього, що вона його вражає… Але що він відчуває до неї? І чи це важливо? Він не говорить про почуття, але вже так багато зробив для неї…

Чи хотіла б вона почути, що він її кохає? Можливо… Але що значить кохати людину? Чи сама вона розуміє значення цього слова?

ЇЇ роздуми перервала вібрація Артурового телефона, котрий лежав на тумбочці біля ліжка. Не відпускаючи Злату від себе, Артур потягнувся і взяв його.

— Це батько, — сказав він глухо і прийняв виклик. — Слухаю.

— Доброго ранку, Артуре, — почула Злата голос Олексія Петровича.

— Доброго.

— Коли вас чекати в нас? Людмила питає, чи будете ви снідати з нами. Чи самі?

Артур відхилив телефон, щоб глянути котра година (майже 9 ранку), і знову приклавши його до вуха, відповів.

— Снідайте без нас.

— Ми можемо почекати..

— Тату, я ще в ліжку.

— Щось ти довго спиш…

— Можу собі дозволити.

— Ти сам?

— Тобі вислати фотку? Чи зняти відео, щоб ти зацінив обстановку real time?(в реальному часі)

— Хм.. О котрій ви будете?

— Не знаю. Сьогодні. На вулиці негода, що там відбувається на дорозі — нема бажання зараз перевіряти, хай трохи все заспокоїться.

— Ну, то може гарні новини витягнуть тебе з ліжка? Люді дзвонив Яків Павлович. Сказав, що на вівторок запросив ще двох хірургів, тож всього їх там буде п’ятеро, ще двоє поки не відповіли. Той, що з Тель-Авіва, і спеціалізується саме по відновленню вушних раковин, погодився. Давай, приїжджай швидше, Люда розкаже тобі все точніше за мене.

Артур поглянув на Злату — та дивилася на нього широко розкритими очима. Вона чула розмову, не чути її вона не могла, і почуте шокувало її. Артур готує не просто консультацію в клініці для неї — він збирає цілий консиліум…

— Ми поснідаємо й приїдемо. Бувай, — він вимкнув телефон, схвильовано поглянув на неї. Батько викрив його плани зарано. — Я казав тобі про консультацію…

— Казав… — вона не відводила від нього очей. — Але це не просто консультація…

— Тому що потрібно обрати найоптимальніший варіант з усіх можливих. Для цього потрібна думка багатьох спеціалістів.

— Артуре… Я… Я не можу погодитися на це…— її голос тремтів.

— Чому?

— Ти вже стільки зробив для мене…

— Я хочу допомогти тобі повернути впевненість в собі. Для цього потрібно прибрати шрами, щоб ти не ховалася. Ти ж знаєш…

Злата сіла, закривши обличчя руками, сльози полилися з її очей. Вона досі не могла дивитися на себе в дзеркало. Те, що вона там бачила, гнітило її. Вона мріяла, усвідомлюючи повну неможливість здійснення таких мрій, що колись станеться диво, і всі шрами зникнуть, як від помаху чарівної палички, і ось, коли вже мрія стає реальністю — вона не готова її прийняти. Це занадто дорого…

Артур також сів, обережно обійняв її за плечі.

— Сонечку, це лише консультація, щоб дізнатись, що взагалі можливо зробити. Це ж не операція, лише консультація.

— І скільки ти за неї заплатиш?..

— Це не має тебе хвилювати, для тебе мені нічого не шкода.

— Але мене це хвилює, — вона підняла голову і зустрілась з ним поглядом. — Це дуже дорого, Артуре. Ти вчора витратив цілу купу грошей… і ось знову… я не можу… я…

— Послухай, я витрачаю, бо можу це робити.

— Я не можу… — Злата похитала головою і вклала її собі на коліна.

— Ти просто не звикла до того, що про тебе піклуються. Я розумію, що тобі складно це прийняти, але тепер тобі доведеться звикати. І чим швидше ти звикнеш — тим краще буде для нас обох… у мене ще багато різних ідей.

Вона підняла голову, стурбовано оглядаючи його усміхнене обличчя.

— Артуре…

— Сонечку, в тебе НЕМА вибору, — він нахилився, поцілував її в ніс, піднявся з ліжка, одягнув підняті з підлоги піжамні штани і пішов до дверей. — Я в душ і йду готувати сніданок. Чекатиму тебе за столом.

Злата сиділа в ліжку і спантеличено дивилася на двері, котрі повільно зачинялися за ним.

Коментарі з Facebook