Розбуджений несподіваною появою незваних відвідувачів у дверях своєї спальні, Артур зробив марну спробу заснути знову. Він лежав, прислухаючись до рівного дихання Злати і її серцебиття, до незвичного відчуття приємного збуджуючого тепла її тіла поруч… Про сон вже не могло бути й мови. Він бажав її і, разом з тим, хотів, щоб вона відпочила. Тому лежав нерухомо, насолоджуючись її присутністю поруч з ним у цьому ліжку, у цій кімнаті.
Ця спальня завжди була лише ЙОГО. Він не любив, коли хтось знаходився тут довше, ніж півхвилини — цілком достатній час щоб виразити якусь свою закінчену думку і зникнути з його території, не любив “випадкові” появи своєї матері і терпіти не міг спроби проникнення сюди дівчат, які з його волі з’являлись в цій квартирі на годину чи дві, марно сподіваючись лишитися до ранку… Згадка про те, що “скоро повернеться дружина” — діяла безвідмовно завжди. Іноді ця фраза звучала майже одразу, іноді — під ранок, якщо дівчина виявлялась особливо вмілою. Бажання лишити когось не виникало ніколи. Це була лише його територія, з його непорушними правилами.
Артур не сумнівався, що коріння цієї примхи було в дитинстві, коли не те що власної кімнати, а й куточка він не мав. Через відсутність письмового столу — уроки робив на кухні, спав у розкладному кріслі в вітальні, яке кожного ранку мав складати, єдиним винятком були ті дні, коли він хворів, але це було не часто.
Коли Артур був у старших класах, Григорій, чоловік матері, отримав у спадок трикімнатну квартиру тут, на Білоруській, і вони переїхали сюди від бабусі, маминої мами, в котрої вони жили. Бабуся, залишивши їм квартиру, жила зі своєю давньою подругою, доглядаючи ту після невдалого падіння і перелому шийки стегнової кістки, даючи родині дочки можливість жити окремо, без неї.
Артур і Артем жили в залі, як у бабусі, так і тут, а дві інші кімнати займали мама з вітчимом і сестра.
Отримавши свою першу зарплату, Артур одразу ж орендував окрему квартиру, бажаючи особистого простору.
Питання власного житла стояло дуже гостро, тому, коли сусіди з п’ятого поверху, отримавши green card, терміново виїжджали в Америку й розпродували своє майно, купити “двушку” по ціні набагато нижчій від її вартості було дуже заманливою пропозицією. Довелося влізти в борги, бо потрібної суми у нього на той момент не було. Щоб розрахуватися з боргами, хапався за будь які “халтури”, іноді не зовсім легальні, але він це зробив і, побувши “сірим капелюхом” (хакер або експерт з комп’ютерної безпеки, який інколи може порушувати закони або типові етичні норми, але не має зловмисного наміру притаманного для хакера “чорного капелюха”), майже за рік розрахувався з усіма боргами… зараз теж іноді звертаються, але знаходить вагомі причини для відмов, не обриваючи контакти. Можливо, ще знадобляться…
Квартира Артуру подобалася. Верхній поверх. Ніхто не заллє, не буде гупати по голові. Єдиним мінусом було те, що в цьому ж під’їзді жила матір. Вона, як тільки дізналась про таку покупку сина, одразу ж почала планувати проведення ремонту, підбирати шпалери й штори. І тоді, чи не вперше, син настільки відкрито не підкорився її волі: всі її ідеї були забраковані, а намагання допомогти — відкинуті. Артур сказав, що у своїй квартирі буде все вирішувати САМ.
І він, дійсно, сам вирішував, що де робити і кому доручити виконання робіт. Матір, як би важко їй це не давалось, намагалася не втручатися, проте, коли дізналася, що свою спальню він планує облаштувати в більшій кімнаті — багаторазово намагалась відговорити сина від цієї ідеї, що мовляв, це не практично… Артур на її думку не зважав і своє рішення не змінив. Дитяча мрія про велику кімнату, де все облаштовано так, як він хоче, нарешті здійснилась. Це був його особистий простір, місце відпочинку, іноді роботи і тут він не терпів сторонніх.
Він не запрошував сюди тимчасових подруг, вони на те й тимчасові, щоб не затримуватися в його житті, і відкривати СВІЙ простір для таких дівчат він не вважав за потрібне. Для них була інша кімната. Іноді кухня, душ… але не спальня.
Іннеса, не зважаючи на колишні плани їхнього одруження, теж не затримувалася тут довше, ніж на дозволені півхвилини. Дуже сердилась і часто виказувала своє обурення, запитуючи, де ж вона буде спати після одруження? На що Артур сердився і ще більше стверджувався у своєму переконанні, що ТУТ їй не місце, відповідав, що після одруження буде видно.
Як мала дитина не бажає ділитися своєю улюбленою іграшкою, так і він з роздратуванням сприймав будь-яку ймовірність ділитись своїм з кимось… окрім Злати. Від самого початку він хотів, щоб вона опинилася саме тут. ЇЇ присутність у цій кімнаті була бажаною і не дратувала його. Злата була, як загублений і нарешті знайдений центральний чи основний елемент, який, потрапляючи на своє місце, закінчує складання пазлу, і картина стає закінченою.
На вулиці здійнявся вітер і невдовзі почалась злива. Пролунав гуркіт грому. Травнева гроза.
Через прочинені двері балкона ввірвалася прохолода. Знову грім, зовсім поруч. Від його звуку Злата прокинулася. Вона здригнулась, Артур відчував, як її розслаблене під час сну тіло набуло тонусу. Лоскочучи віями шкіру його грудей, вона відкрила очі.
Серцебиття прискорилося. Дівчина прокинулась, і усвідомлення подій цієї ночі, а також де вона і з ким, примусили її хвилюватись.
Що далі? Як поводитися з ним тепер? Що говорити? Як дивитися йому в очі після всього, коли початкова ейфорія минула? Вона намагалася не рухатися, щоб не видати своє пробудження, про яке Артур вже знав. Він погладив її спину правою рукою, а лівою поправив волосся.
— Доброго ранку, Сонечку, — сказав він, намагаючись говорити якомога лагідніше. Вона підняла голову і зустрілася з ним поглядом. Його погляд був повен ніжності, він милувався нею. Її страх починав танути , і на заміну йому приходили інші почуття.
— Доброго… — вимовила вона розгублено.
— Як ти почуваєшся?
— Все добре… — відповіла вона, усміхнувшись, і її щоки почав заливати рум’янець.
Артур повернув її на спину і, схилившись над нею, поцілував. Злата напружилася, намагаючись стримати нервове тремтіння, яке охопило її. Він перервав поцілунок, поглянув їй в очі.
— Ти мене боїшся?
— Ні… просто нерви…
— Я хочу лише поцілувати тебе, більше нічого… не нервуй.
При згадці про поцілунки, дівчина почервоніла ще більше, знаючи куди він може ще її цілувати, по тілу починало розливатись збудження гарячим теплом. Дуже хотілося відчути знову букет тих нових відчуттів… Вона його не боялась. Вона його хотіла.
Артур схилився знову над нею, накриваючи поцілунком її губи. Відповідаючи йому, Злата несміливо обійняла його спину і провела по гарячій шкірі кінчиками пальців. Він здригнувся і зупинився.
— Сонечку, не треба…
— Думаєш?
— Я упевнений. Не потрібно заводити машину, якщо не збираєшся їхати.
— А якщо машина вже завелася?.. — і по її очах він бачив, що таки завелася…
— Злато, — він благально подивився на неї, — не дивися так…
— Чому? — Вона обвила його руками.
— Бо ти…
Він не договорив — дівчина наблизилась і поцілувала його. Вона не знала, чого і як саме хоче і що має робити, покладалася лише на свої відчуття і його багатий досвід.