В магазині Артур впевнено накладав у кошик продукти, сказавши, що дівчата можуть обрати все, що схочуть. У Злати з цього приводу була ідея, але вона соромилася взяти те, що їй було потрібно, і покласти в кошик до Артура.
— Жанно, в тебе з собою якісь гроші є? — запитала вона тихенько подругу.
— В машині, а що?
— Та вже нічого, мені трохи не вистачає…
— Артур же сказав брати, що хочеш, навіщо тобі гроші, якщо він платить?
— Не покладу ж я у кошик прокладки.
— Чому ні? Він же сказав, “що хочете” — усміхнулася руда.
— Ну, мені соромно таке купувати при ньому. Хто ж знав, що ми лишимось у Києві на ніч, а мені вже живіт тягне, ще почнеться, а прокладок нема… — Злата нервово м’яла край реглана.
— Ну, а що ти пропонуєш? Є варіанти?
— Я не знаю…
— Що ти не знаєш? — перепитав Артур, підійшовши до них збоку.
— Та ось, у Злати має прийти “червона армія” сьогодні чи завтра — соромиться купити прокладки, — видала Жанна з посмішкою.
— Жанно… — прошепотіла Злата, червоніючи, вражена безцеремонністю подруги. Як вона могла так зганьбити її перед Артуром?
— Сонечку, я не бачу проблеми, пішли, візьмемо, які потрібно, — сказав він спокійно, а Злата воліла просто провалитися під землю від сорому. Він взяв її за руку, — ходімо.
Ледь переставляючи ноги, котрі не слухались, вона пішла за Артуром до потрібного відділу, в якому щойно була.
— Які ти береш зазвичай? — запитав він так просто, ніби мова йшла про якісь булочки.
— Тут таких не бачу… — ледь видавила з себе Злата. Вона дійсно не бачила звичну упаковку, а на найдешевші, з тих що були тут представлені в неї трохи не вистачало готівки. Пари гривень.
— Може, дизайн упаковки змінили… Які ти брала?
Злата не могла говорити від сорому. А Артур спокійно собі стояв перед стелажем з прокладками і щось її запитував про краплі, поверхні, крильця і довжину самої прокладки. Вона вже не чула його, пульс так гупав у вухах, що глушив усі звуки. Як же соромно…
— Сонечку, ти мене чуєш? Не треба соромитися, це ж цілком нормально, це — твоя фізіологія. Давай так, я візьму такі, які бере моя сестра. Потім скажеш, чи тобі підішли, — він взяв з полиці пачку прокладок, поклав собі в кошик, — о… зубні щітки! — він відійшов вбік, озирнувся на закляклу від сорому дівчину, передумав запитувати про щітки, взяв на свій розсуд і, взявши Злату за руку, повів її до каси.
Нормально дихати вона змогла вже біля під’їзду.
Залишивши покупки в Артура вдома, вони пішли пішки в піцерію, через двори, переходячи з Білоруської на Мельникова.
“Primavera” зустріла їх смачними ароматами і затишною залою, але, покрутившись трохи, вирішили сісти на літній терасі. Вони зробили замовлення і, очікуючии піцу, смакували вино та фруктову нарізку . Злата не хотіла пити, Артур і Жанна наполягли, що трохи розслабитись їй зараз не завадить, до того ж один келих не зробить її п’яною. Злата не стала сперечатися, погодилася на келих, пила його дуже маленькими ковточками, запиваючи водою. Їй здавалося, що так вона не сп’яніє.
Говорила переважно Жанна, вона таки видала своє бажання побачити Артема. Артур не став дзвонити брату і дізнаватися, де він, бо боявся не стриматись і сказати все, що він думає про вчинок останнього. Навіщо було дзвонити матері й говорити їй про Злату? Але Артем, побачивши авто брата біля будинку, подзвонив сам.
— О, про вовка помовка, — сказав Артур. — Привіт. Ми в Primavera, якщо не боїшся — приходь. Ти знаєш чому… Давай.
Артур відбив виклик і, насупивши брови, покрутив келих. Принесли піцу, невдовзі прийшов Артем.
— Всім привіт ще раз, — сказав він, сідаючи біля Жанни.
— Привіт,— Артур поглянув на брата спідлоба.
— Артуре, я не знаю, що мама тобі сказала, але я… — почав брат.
— Давай вийдемо, — Артур підвівся з-за столу, не відводячи від Артема очей. Той завагався, але пішов слідом за братом на вихід.
На вулиці Артур закурив, Артем мовчки чекав, коли той скаже хоч слово.
— Якби ти не був моїм братом, — врешті сказав Артур, — я б набив тобі морду.
— Артуре, я нічого такого їй не сказав. Вона подзвонила, я сказав, що ти вранці заїжджав з батьком і двома дівчатами, одну з яких звали Златою, і що вона вся у шрамах. У страшнючих шрамах, і у неї всі пальці. Що ти дуже прихильно до неї ставився, обіймав і навіть поцілував. Я ще ніколи не бачив, щоб ти з якоюсь дівчиною так поводився. Вона сказала, що це ім’я для тебе, як наркотик, що тебе треба лікувати, ти залежний від нього. Все, вся розмова. І знаєш, мама права, ти ж з цією дівчиною лише через її ім’я, визнай це!
Артур мовчав. Він зім’яв недопалок, викинув його в урну, взяв іншу цигарку, знову запалив.
— Це не через ім’я, — сказав він, видихнувши.
— Не через ім’я? — Артем усміхнувся. — Ти що, хочеш сказати що тобі тепер подобаються ОТАКІ дівчата?!..
— Ти що, не розумієш? — промовив Артур з гіркотою в голосі.
— Що я маю зрозуміти?.. — здивовано перепитав брат.
— Це ТА САМА Злата…— голос Артура затремтів.
— Та сама?…— Артем не вірив своїм вухам. — Але ж… Ти казав, що вона померла.
— Так сказав її батько, пояснюючи причину відмови від поїздки в Італію. Якби я поїхав тоді в Житомир, як планував… Якби я не послухав Іннесу…
— О, брате… Оце так новина…
— Так.
— Ну… окей. Вона — жива, але ж виглядає вона стрьомно, погодься.
— Головне, що вона жива. Решту можна виправити.
— Стривай, ти говориш про пластичну операцію? Ти знаєш, скільки це тобі буде коштувати? Це ж цілий статок!
— Мені все одно скільки.
— А ти не думав, що вона просто використовує тебе, щоб вирішити свої проблеми з зовнішністю?
— Ні, не думаю. Це моя ідея.
— Жінки вміють вкладати в голову чоловікам думки, які ті сприймають за свої власні.
— Це не про Злату. Тут ідея цілком і повністю моя. І якщо ти скажеш матері хоч слово — я тобі цього не пробачу.
— Ти думаєш, вона не дізнається?
— Свого часу дізнається, але не зараз. Мені буде потрібна твоя допомога, ти ж знаєш, в понеділок я лечу в Голландію… тому потрібна буде твоя участь в одній справі.
— Що за справа?
— Я поясню все завтра, після того, як поговорю з Людмилою й батьком. То ти зможеш трохи втримати язика за зубами?
— Добре. То матері не можна навіть сказати, що це ТА САМА?
— Це можна, про мої плани — ні.
— Добре… Обіцяю.
— Пішли до дівчат. Там Жанна дуже тебе чекала.
— Справді? — Артем пожвавішав, — пішли.
— Але ти грай, та не загравайся, — Артур поплескав брата по плечу.