✾ 20

Розарія Павлівна нервово ходила по коридору лікарні, коли у ньому з’явилися Злата і Жанна.

— Бабусю! — Злата підскочила до неї, жінка простягнула руку, яку дівчина одразу обхопила обома своїми.

—Злато, — стримано відповіла Розарія, — як ти тут опинилася? Ви вже повернулися? Закінчили?

— Ще ні, ми на трошки. Як Валя?

— Оперують, ще досі оперують… — повільно промовила бабуся й підняла погляд на наступні дві постаті, котрі зайшли зі сходів до коридору. Чоловік, трохи за п’ятдесят, і ще один, молодший. Щось знайоме було в його поставі й обличчі, ця шкіряна куртка… щось дуже знайоме. Вони наблизилися до них і зупинилися.

— Здрастуйте, Розаріє Павлівно, — привітався молодший.

Вона питально поглянула на нього. Хто він? Звідки її знає? Він не з міліції… Невже окрім проблем з мотоциклом є ще щось, чого вона не знає?

— Здрастуйте. А ви хто? Чим зобов’язана?

— Ви мене не пам’ятаєте? — він усміхнувся. Яскрава, вражаюча усмішка осяяла його обличчя. Вона вже бачила її колись, така магнетична заворожуюча краса… і тут Розарія згадала. Від здивування вона прикрила рота рукою.

— Артуре… ти?..

— Так, — він усміхнувся ще ширше.

— Боже мій, ти зовсім не змінився… — вона оглянула хлопця. Він був таким самим, як і під час їхньої останньої зустрічі, чого не можна було сказати про неї.

За ці чотири роки вона постаріла. Трагедія зі Златою… Потім Валя пішла з родини, хотіла жити, як сама знає; інсульт у сина, постійні проблеми з його лікуванням; у Андрія складний період, бунтує; власні хвороби загострилися… A тепер ще й ця аварія… Все це відобразилося на її зовнішності не найкращим чином. А ця ніч взагалі коштувала їй доброго відрізку життя. Артур стояв навпроти неї такий самий, як ожилий спогад з минулого. Гарний, молодий, усміхнений… Що він тут робить? І Злата не здивована його появі… — Як ти тут опинився?

— Привіз Злату й Жанну.

Розарія подивилася на онуку.

— Привіз? Але… як ви зустрілися?

— Випадково, — він поглянув на Злату поглядом повним ніжності й обожнювання, від якого у Розарії стислося все всередині. Так само він дивився на її онуку і тоді… Якби ж ТОДІ вона знала, яка трагедія станеться з дівчиною, то нізащо б не відмовилася від усіх його пропозицій прогулянок і кав’ярень…

— Не зовсім згоден з таким визначенням, я б сказав, що вас знову звів Бог. Розаріє Павлівно, я Олексій, батько Артура, — він простягнув їй руку

— Дуже приємно з вами познайомитися, — сказала вона, подала руку, і він її легенько потис.— Але як ви тут всі опинилися?

— Так сталося, що Артур декілька днів тому приїхав у справах зі своїм батьком у пансіонат в Решетилівці, де ми працюємо. Там ми знову зустрілись. А коли він почув про те, що сталося з Валею — запропонував свою допомогу… — пояснила Злата трохи сумбурно, але як змогла в цей момент.

— То ти теж?… — Розарія питально поглянула на нього.

— Ні, я не з церкви, якщо ви це маєте на увазі. Я атеїст. А мій батько — віруючий, — Артур сказав це досить стримано.

— Не дуже розумію… Але ж якщо ти не… то як?..

— Я представник однієї з церков, що займається підготовкою літніх християнських таборів, — сказав Олексій. — Водій, який мав їхати зі мною, потрапив до лікарні з апендицитом, терміново потрібно було знайти заміну, і нам дивом вдалося вмовити мого сина його замінити. Без особливого бажання, але він погодився. А вже по приїзді в Решетилівку Артур зустрів Злату і, сподіваюся, не шкодує, що погодився.