✾ 19

У медкабінеті був стаціонарний телефон. Старий дисковий апарат оранжевого кольору. Його номер, про всяк випадок, Жанна, одразу по приїзду, повідомила мамі, і раз на тиждень та телефонувала дізнатися, як справи в “малярів” (так вона називала дівчат, відколи вони вирушили в Решетилівку).

Сьогодні телефон задзвенів дуже рано.

Стелла й Зіна навіть ще не прокинулися для готування сніданку.

Не приховуючи роздратування, Стелла зняла трубку. 4.50. Кому потрібно так рано дзвонити?

— Алло, — сказала вона різко.

— Вибачте, а можна Жанну? Це терміново…— пролунав глухий і засмучений жіночий голос з того боку.

— Жанну? Зараз, — по голосу Стелла розуміла, що щось трапилося. Вона поклала трубку поруч з апаратом і пішла до дверей дівчат. Постукала. Відкрила двері Злата.

— Доброго ранку, — пробурмотіла дівчина ще спросоння.

— Жанні телефонують, — сказала Стелла і пішла до себе.

— Жанно, вставай, тебе до телефону, — Злата почала штурхати подругу.

— Хто?! Мати моя рідна… ще ж так рано… — руденька поглянула на годинник, підвелася з ліжка й почимчикувала, хитаючись, у медкабінет.

— Алло, я слухаю тебе, людино без совісті… — сказала вона, взявши трубку. Прислухаючись до голосу в трубці, лице дівчини видовжувалося. Сон пропав. Вона прикрила собі рота рукою, втримуючи крик і сіла на стіл. ЇЇ очі розгублено бігали по поверхням кабінету.

Дихання збилося. Врешті вона видавила з себе : “Так, я зрозуміла” і поклала трубку.

— П*здець… — сказала вона, розгублено дивлячись довкола себе.

Артуру не спалося. Він крутився. Ще “дістало”, що вода з даху крапала на якусь металеву порожню посудину й гупала, заважаючи спати. Він вийшов із корпуса, обійшов його навкруги і зрозумів, що крапає на щось за сусідським парканом. Лізти туди Артур не мав права.

Треба випити кави. Їдальня була вже відчинена і він пішов туди.

— Доброго ранку, — привітався із Зіною й Стеллою Аркадіївною, дістав кавоварку й почав її заправляти.

— Доброго. Що це тобі не спиться?

— Та там вода крапає на якусь залізяку в сусідів, не дає спати…

Зваривши собі кави, Артур вийшов на поріг їдальні, став під навісом і закурив. До нього на поріг вийшла Зіна.

— Ти їй вже подарунки даруєш?

— Ти про що?

— Я бачила — ти їй учора подарував кофтинку.

— Вона тоді в Полтаві впала й порвала рукав, просто купив на заміну.

— Вже заслужила? — єхидно запитала Зіна.

Артур не дивився на неї, а після цих слів повернув голову.

— Теж хочеш? — посміхнувся він, і з задоволенням почав спостерігати, як почало перекошуватись обличчя Зіни, яка вагалась що саме відповісти: “ТАК” чи “НІ”.

В цей момент згори почулися чи то причитання, чи то ридання. Артур і Зіна одночасно підняли голови до вікна вгорі над ними.

— Там дівчата? — запитав він, звертаючись до Зіни.

— Так.

— Що там відбувається?

— Сьогодні рано вранці Жанні дзвонила якась жінка, судячи з голосу, щось трапилося.

— Що саме?

— Я не знаю, тітка покликала її до телефону і все. Я її ще не бачила.

Артур віддав Зіні порожню чашку, розвернувся й пішов до сходів на другий поверх їдальні.