Категорії
Межі пристойності

✾ 20

До них приєднався молодий хлопець, з першого погляду на якого Артур зрозумів, що це брат Злати. Він привітався з усіма дуже стримано, потиснув руки Олексію і Артуру, назвався. Так, це був Андрій. Кивнув Жанні й, підійшовши до Злати, про щось тихенько почав з нею перешіптуватись. Потім вони обійнялися. Обоє були худорляві, майже одного зросту, обоє — зі світлим русявим волоссям і синіми очима.

Артур пригадав розповідь Розарії. Андрію мало зараз бути близько п’ятнадцяти років, як і його сестрі Лізі. Він на чотири роки молодший Злати. Десь так він і виглядав. По суті, Андрій — це ще один важливий чоловік у житті дівчини, тому з ним НЕОБХІДНО налагодити контакт. Артур підійшов до них.

— Андрію, ти можеш розповісти, що трапилося? Як сталася аварія?

— Водій фури заснув за кермом… заїхавши на міст, почав притискати правий ряд до краю і… серед машин опинилась і Валя з Микитою на мотоциклі. Їх скинуло у воду, а зверху на них ще впала легкова машина…

— А що з хлопцем? — запитав Олексій, котрий прислухався до їхнього діалогу. Розарія тим часом почала знову ходити коридором, облишивши компанію.

— Забої, вивих плеча, і там ногу йому зашили… але живий… Він витяг Валю з води… Просто… вона була без шолома, тому… — Андрій опустив голову і витер сльози, що текли з його волошкових очей.

— “Щоб вітер грався моїм волоссям…”. Боже, яка ж вона дурепа!.. — сказала Жанна й закрила обличчя руками.

Через необачність! Через дурість Валя зараз опинилася у цій ситуації. Через легковажність… Вона ненавиділа шолом і майже ніколи не одягала, бажаючи відчувати вітер…

— Вона любила так казати, — погодився Андрій, — Але ж це — дорога…

Злата стояла мовчки і дивилася собі під ноги. Артур підійшов до неї, обережно взяв за плечі, вона пригорнулася до нього і, обхопивши його талію, заплакала. Артур обійняв її, не кажучи ні слова. Звідки бралися сльози — Злата не розуміла. Згодом, трохи заспокоївшись і шмигаючи носом, вона підняла на нього погляд.

— Сонечку, не муч себе, ти ж цим сестрі не допоможеш, — він погладив її обличчя. Так хотілося полегшити її біль, але він вже робив все, що міг, — думаю, час вирішувати решту питань, поки триває операція.

— Так, — вона кивнула і звернулася до брата, — Андрію, ти знаєш тих, що приходили до нас додому?

— Так, знаю.

— Я б хотів з ними зустрітися, – сказав Артур.

— Це не дуже гарна ідея, там взагалі відморожені типи.

— Але в них є дещо, що належить вам. Я б хотів з ними домовитися.

Андрій поглянув вгору, на обличчя Артура. Чоловік не жартував.

— Ви ж розумієте, що якщо ви дасте їм гроші, то вони потім почнуть вас “доїти”, — Андрій все ж намагався відвадити чоловіка від цієї ідеї.

— Я розумію, тому будемо вживати запобіжні заходи, — Артур усміхнувся. — То що, як з ними можна зв’язатися?

Жанна з лікарні пішла на автобус. Поїхала додому, сказавши, що чекатиме їх там.

Зустріч із чоловіками вирішили призначити в нотаріуса, пояснивши йому всю ситуацію і отримавши згоду. Кабінет нотаріуса був недалеко від церкви, в яку підвезли Олексія Петровича для вирішення різних питань по табору.

Чоловіки дуже здивувалися призначенню зустрічі в такому дивному місці, бо якісь гаражі їх би цілком влаштували, але погодилися прийти. Почувши про відеофіксацію заметушилися, проте, побачивши в руках Артура гроші, залишилися, збільшивши суму ще на сотню.

Нотаріус засвідчив угоду між Павленком Артуром Олексійовичем, народженим 4 листопада 1982 року в місті Києві, і Фроловим Дмитром Івановичем, народженим 12 січня 1975 року в місті Ханти-Мансійськ.

Артур зауважив, що далеченько чоловіка занесло, на що той пожартував, що то його батьків занесло свого часу. Чоловіки отримали бажані купюри з зображенням Бенджаміна Франкліна й віддали каблучку. Злата й Андрій підтвердили, що це “та сама”, і сторони розійшлися задоволені й без претензій, не потиснувши рук, висловивши бажання ніколи більше не зустрічатись.

Коментарі з Facebook