Артур нічого не сказав, просто дивився на Злату. Він навіть не хотів згадувати про те, що міг відмовитися і вони б не зустрілися, що якби поїздку запропонував особисто батько — то він відмовився б однозначно, а хитрий хід з боку Людмили, щоб про поїздку попросила Ліза, виявився доленосним. І навіть якби потім, після відмови, батько намагався розповісти йому про художницю на ім’я Злата — Артур міг би не почути його. Він не любив говорити з батьком про його церковні справи, особливо після поїздки в Німеччину, тому міг би просто не прислухатись до розмови… Він погодився. І зараз він тут, вирішує проблеми заради неї…
— Отже, доля, — Розарія закивала головою, — Від неї не втечеш.
— Бабусю, це Артур дав гроші на операцію Валі, — сказала Злата.
— Вранці тут був такий кругленький, Вадим… Він казав, що хтось пожертвував гроші для операції… — вона розгублено дивилася то на онуку, то на Артура. — Цей хтось — ти?
— Так, — сказав брюнет і, кивнувши, додав, — я б ще хотів владнати справи з мотоциклом. Як можна вийти на тих хлопців?
— Я… Я не знаю, з ними говорили Марина і Андрій… Ті чоловіки вимагали заставу… — Розарія опустила очі.
— Але яку заставу вони могли дати?.. — Злата знала, що ніяких цінностей Марина і Андрій не мали, бо все йшло на лікування її батька. Думка прийшла як удар. — КАБЛУЧКА…
Очі Розарії розширилися.
— Як ти знаєш?
— Вони дали їм бабусину каблучку?! — здивувалась Злата. Не те, щоб вона була дуже падка на прикраси, але це була єдина річ, котра дісталась їм від загадкової померлої родички.
— Не вони, а я… Я мусила це зробити, бо ті бандюки прийшли до нас додому, почали вимагати гроші. Валя, виявляється, колись розповідала їм про каблучку, тому вони сказали, що поки потримають її в себе, доки ми не знайдемо гроші. Сказали, що самої каблучки не досить, бо вона маленька, але якщо ми згодні її віддати, то вони скинуть трохи боргу.
— Бабусю, як ти могла? Це ж…
— Злато, як ТИ можеш думати зараз про якусь прикрасу, коли твоя сестра на межі життя і смерті?! Хіба можна якусь цяцьку ставити вище життя сестри?!
— Але ж… Але ж ви віддали її не на операцію, а…
— Я краще за тебе знаю, що і як робити. Ти стала занадто багато собі дозволяти!
— Але…
— ЗЛАТО, — Розарія суворо поглянула на онуку, та принишкла і замовкла.
Артур насупився. У цьому діалозі не вистачало ще, щоб Розарія подала дівчині команду “місце”, як собаці.
Розарія вся на нервах, але ж Злата в цьому не винна…
— Розаріє Павлівно, заспокойтесь, будь ласка, крики і нерви в цій ситуації — недоречні, — сказав він.— Операція триває, давайте будемо сподіватися на краще й не нападати одне на одного.
— Молодий чоловіче, це наша внутрішня справа і ви… — почала Розарія говорити до нього тим самим тоном, яким щойно говорила до своєї онуки. Він підняв вказівний палець, зупиняючи її промову.
— Заспокойтесь. Будь ласка. Змініть тон і осягніть, з ким ви говорите. Я приїхав сюди допомогти вам з лікуванням Валентини і владнати питання її боргу лише тому, що це все дуже засмучує Злату. І роблю я це все заради Злати, а не вас. Зриватися на ній і ображати її, я вам НЕ ДОЗВОЛЮ. В тому, що сталося, вини Злати нема, тому контролюйте свої емоції. Сподіваюся, ви мене почули.
— Артуре… — батько торкнувся його плеча. — Не заводься.
Розарія незадоволено відвернулася, нагородивши онуку сердитим поглядом, від якого Злата здригнулась і обхопила себе руками.
Бабуся завжди одноосібно все вирішувала в родині, ніхто ніколи не міг їй заперечувати, навіть покійний дідусь, і всі її вказівки мали виконуватися без заперечень, дозволялися лише уточнення. Артур не був частиною родини, вона не могла йому нічого наказати. У нього є певний інтерес до Злати, він його ніколи не приховував, і тепер онука вже повнолітня… Якщо захоче піти — вона не зможе їй заборонити й утримати. Але такий спротив її волі Розарії не подобався.
Приїхав допомогти… То допомагай мовчки. Не подобається йому…