Олексій Петрович із сином приїхали, коли вечеря вже тривала. Артур зайшов до їдальні, принюхався. У ніс ударив пряний букет знайомих, але, водночас, дивних запахів. На столі стояла посудина з салатом і смаженими крилами, напівпорожня, і ще “щось”, очевидно, якийсь шедевр від Стелли чи Зіни.
— Всім смачного, — він присів біля Злати й помітив, що на тарілках, окрім залишків крил, є ще риба, і не лише дівчина колупає рибу з досить дивним виразом обличчя. — Щось трапилося?
— Все чудово, — усміхнулася Зіна. — Я приготувала хек зі спеціями. Рекомендую!
Тепер Артур все зрозумів. Пряний букет, який уловив його нюх, ніяк не пасував до риби. Артур узяв виделку і обережно підібрав шматочок з тарілки Злати.
— Ти ж не проти? — запитав він у дівчини.
— Пригощайся, — гірко промовила вона у відповідь.
Артур покосився на Злату й обережно поклав шматочок риби собі до рота. Секунда…
— Що це за хрінь?! — взявши зі столу паперову серветку, Артур миттєво виплюнув у неї рибу.
Зіна перелякано закліпала.
— Тобі не подобається?…
— Як це може подобатись?! Ти що, додала всі спеції, які є, до цієї нещасної риби?!
— Я… Я старалася!..
— Одного старання не досить, Зіно, а експерименти на людях без їхньої письмової згоди — заборонені,— Артур зітхнув. — Блін, ЩО ЦЕ?
— Переважно, це — білий перець, — прикусивши губу, відповіла йому Злата і поглянула на нього, піднявши брову, натякаючи на свою вчорашню розповідь.
— Ага, — Артур не відводив від неї очей, а потім розплився в усмішці. — Бідні собаки…
Ніхто не розумів причини веселощів. Артур і Злата, намагаючись стримувати сміх, мугикали і кахикали, але втриматися ніяк не вдавалось.
— Злато, ти що, розповіла йому? — серйозно запитала Жанна.
— Так, — кивнула Злата, витираючи сльози сміху.
— Який сором… — Жанна поклала виделку на тарілку, обхопила голову руками і теж почала сміятися.
— Може поясните нам причину своїх радощів? — буркнув Матвій, невдоволено оглядаючи свою тарілку і те, що туди вмостила Зіна, не запитуючи згоди.
Давлячись від сміху, Жанна почала розповідати про їхнє зі Златою захоплення спеціями. Про експеримент над свинячою рулькою, шляхетну допомогу її батька, про собак, які перестали хапати все, що їм дають, одразу, а стали обережно принюхуватися. Потім ще згадала про нещасного кальмара, якого вони перетримали, і він став гумової консистенції, про солодку скумбрію, коли переплутали цукор і сіль, про кекс, якому надавали притомного вигляду, зішкрібаючи теркою чорні згорілі місця, а потім все те умудрилися розсипати по всій кухні, і ще багато різних ляпів, включаючи методи їхньої ліквідації, такі як: миття, провітрювання і розбризкування освіжувачів повітря, щоб “мама не спалила”.
Потім підключився Ніколас, розповідав армійські смішні моменти, навіть Борис розповів історію про втоплений у каструлі ополоник, який шукали мало не всією частиною і як “прапор” грозив зробити з них усіх ополоники.
Зіна слухала всіх, насупившись, доки врешті Олексій не звернувся до неї, витираючи сльози.
— Зіно, ти на вірному шляху. Враховуючи досвід дівчат, надалі має бути краще. Головне — не зупинятися.
— Ви так гадаєте? — недовірливо запитала вона.
— Так. Тільки частіше куштуй їжу і прислухайся до своїх рецепторів. І в тебе все вийде.
Веселі розповіді додали особливої атмосфери за столом. Всі розслабились, і відчувалась атмосфера єдності, вперше за весь час. Всі присутні були абсолютно різними людьми, різного походження, різних світоглядів і життєвих позицій, але цього вечора всі вони сиділи за одним столом, слухали або розповідали веселі історії, безтурботно сміялись і насолоджувалися моментом.
Дівчата перебивали одна одну, згадуючи якісь особливо кумедні моменти. І коли Жанна і Злата почали розповідати про свої експерименти при приготуванні яєць-пашот, про вдалі й не дуже результати, то й Зіна почала усміхатися разом з усіма. От тільки рука Артура, котра лежала на спинці стільця Злати, і повішений на нього паперовий подарунковий пакет викликали у неї напруження.
На вулиці йшов дощ, іти ніхто не хотів, тому їдальня спорожніла дуже пізно.
Зіна бачила, як Артур вручив Златі пакет, який вона не хотіла брати. Він наполягав — вона вагалась, зазирала всередину, ніяковіла і все ж таки взяла. “Набиває собі ціну” — подумала Зіна. Що ж він там їй привіз?
Дівчата пішли нагору, а потім Злата спустилась у сріблясто-сірому реглані з V-подібним вирізом, перед і спинка якого були суцільні, а рукави — з тонкого мережива. Реглан сидів на дівчині ІДЕАЛЬНО, навіть Зіна це визнавала. Злата усміхалася, дякувала, поцілувала Артура у підставлену щоку. Підійшов Олексій Петрович, сказав компліменти тій вертихвістці… Він робить їй подарунки. За що це подарунки? Невже він з нею вже?.. Зіна аж прикрила собі рота, щоб не крикнути про розпусту, яку вчиняють у цих стінах. Який жах… Треба розповісти тітці.
Артур побачив реглан у торговельному центрі, згадав, що при падінні біля базару Злата зіпсувала футболку з довгим рукавом, яка ховала її шрами, і вирішив купити. Розміру не знав, купив “на око” і не прогадав. Ще купив цукерки, для підтримання традиції її діда: просто зробити їй приємність. Вдячний погляд дівчини говорив йому, що все вдалося.
І все було так добре того вечора, що серце Злати стискав страх.