— Зараз, — він перевів подих і, підхопивши її, посадив поруч з собою так само, як вона сиділа раніше. — Пробач… це складніше ніж я думав. Ти як? Голова вже не болить?
— Не болить, — вона дивилася на нього затуманеним поглядом, концентруючи увагу на його губах. Артур теж хотів продовження, але здоровий глузд наказував зупинитись.
— Треба випити води, — він узяв пляшку, що стояла біля його ніг, відкрив і подав Златі.
Фігури Матвія і Жанни виринули з-поміж дерев і наближалися до них. У Злати забуркотів живіт.
— Може таки перекусиш? Меню, звісно, не супер, але хоч щось.
— А з чим круасани?
— Був лише шоколад. Піде?
— Піде, — Злата взяла маленький круасан з поданого Артуром пакета. Вона навіть не уявляла, що так зголодніла. — Дякую. Дуже смачно.
— Хочеться сказати “на здоров’я”, але у ньому — лише порожні калорії, — Артур і собі взяв круасан.
— Калорії — це теж корисно. Енергія, — настрій Злати таки покращився. Артур підсунув знову пакет з солодощами. Калорії їй точно не будуть зайві, бо занадто вже худенькою вона була.
— Фісташки корисніші: вони містять калій, магній і вітаміни групи В. Тримай, я зараз відкрию, — він віддав їй солодощі і взяв фісташки.
— Я ніколи не їла їх, — Злата трохи зам’ялась.
— Зараз спробуєш, — Артур відкрив пакет і, висипавши на долоню трохи горішків, почав їх чистити, а потім простягнув дівчині, — бери. Фісташки часто називають горішками. Насправді, фісташка не горіх, а кістянка.
Злата прожувала декілька зернят. Смак їй сподобався.
— Смачно.
— Бери ще, — він подав їй почищені фісташки.
— Ні, ну ви погляньте на них! — Закричала Жанна, наближаючись, — там всі дуріють, куди ви поділися, а вони тут сидять і насіння лузають!
— Це не насіння, це — фісташки, — сказала Злата, кладучи зернята до рота.
— Круто. То це ви втекли, щоб не ділитися? — Матвій присів біла Артура і відсипав собі трохи фісташок з пакета.
— Так. Саме тому і поїхали — їсти біля річки. У нас пікнік, — Артур знову простягнув Златі почищені фісташки. — Що там було?
— Та що там було… Твій батько задав Стеллі і Зіні прочуханку, але Зіна лишилася при своєму. Вона не втрачає надії достукатися до тебе і вправити тобі мізки.
— Ой, на це дійство стільки бажаючих… Що ще?
— Стелла наче розкаялася у тому, що підтримувала небогу, що така поведінка не гідна віруючої людини, але в її випадку це не вирішує проблему. Зіна… Зіна як Зіна.
— Завтра вони всі поїдуть у Лубни, і ми матимемо принаймні один день спокою, — сказав Артур.
— Можливо навіть півтора чи два. Бо мого батька точно залишать на ночівлю. А отже: твого батька, мене, Стеллу і Зіну, — сумно промовив Матвій.
— О, це добре.
— Тобі — так. Мені — не дуже.
— Ну, Матвію, ситий кінному не піший. Якщо Зіна побуде деінде трохи часу, я буду ду-у-уже задоволений.
— Я ще хотів понити трохи і вмовити тебе таки передумати й поїхати завтра, але після цього — не буду.
— Дякую.
Вони були біля річки, доки не стемніло, а потім поїхали назад.
Машина заїхала на подвір’я пансіонату, коли вже було зовсім темно. На зворотному шляху Злата захотіла сісти позаду Артура, а не наперед, сказавши, що так їй більш звично.
Коли приїхали, то пішли глянути на кострище. Вийшло дуже гарно. Лишилося тільки покласти плитку довкола.
— Завтра ввечері зможемо протестувати в дії цей архітектурний шедевр, — сказав Артур.
— Просто розпалимо? — поцікавилась Жанна.
— Ну чому ж просто… Вранці зганяю, куплю якогось м’яса чи риби, що знайду, а ввечері — посмажимо.