Артур взяв її ліву руку в свою. Шрами, відсутність фаланг… Вона хотіла забрати руку, але він не дав.
— Сонечку, не треба. Я знаю, що ти хочеш сховатись… але не від мене, добре?
— Невже тобі не гидко на це дивитися?
— Мені дуже шкода, що тобі довелося пережити ті жахи, що ти була змушена відмовитись від мрій і починати все спочатку… Що я не знав про це все і не міг тобі допомогти. Від цього мені дійсно стає дуже гидко на душі. А зовсім не від того, як змінилося твоє тіло. Шрами мене не лякають. До того ж, вони в тебе тимчасові. Я попросив дружину мого батька домовитися про консультацію для тебе в тій клініці, де робили лазерне шліфування Лізі, моїй сестричці.
— Артуре, я…
— Це лише консультація. Вони подивляться і скажуть що і як краще зробити.
— У моєї сім’ї нема таких коштів.
— Не думай про це, я ж казав, що це не проблема.
— Артуре, — Злата відсторонилася і поглянула йому в очі. — Чому?
— Бо я хочу, щоб ти була вільною від цих шрамів. Вони тебе гнітять, а я хочу, щоб ти була щасливою.
— І це — все?.. — Злата вдивлялася в його карі оксамитові очі, кольору кориці. В них було так багато всього, але Артур не озвучував жодної емоції. Вона не знала, що хотіла почути. Можливо, слова кохання, але хіба воно можливе за такий короткий час їхнього знайомства? Хоча минуло вже майже чотири роки. Складні чотири роки.
— Хіба цього мало?
— Для чого це тобі?
— Якщо ти будеш щасливою — я теж буду.
Вони дивились одне на одного, непомітно для самих себе зближаючи обличчя, доки губи не поєдналися у поцілунку. Довгому, тягучому, неквапливому, глибокому і ніжному поцілунку.
Злата повторювала все, що робив Артур, прислухаючись до своїх відчуттів, її тіло відгукувалось на кожен дотик, і невдовзі, піддаючись закладеним інстинктам, вона вже не просто відповідала, а й сама цілувала його.
Злата повернулася до нього всім тілом, і він, підхопивши дівчину, посадив її собі на коліна, розвівши її ноги в різні боки, а її рукам знайшлося місце на його не прикритих майкою плечах. Низ живота налився жаром, хотілось притиснутися до його гарячого тіла, розчинитись у ньому. У голові паморочилося, здавалося, всі думки зникли і лишилися лише нові незнані досі відчуття, а ще бажання близькості.
У Артура задзвенів телефон і поцілунок довелося перервати. Важко дихаючи, вони дивились одне на одного розгублено і засмучено, адже щойно їм обом було дуже добре. Його рука, покинувши талію дівчини, потяглася до задньої кишені джинсових шортів по телефон.
— Це Матвій, — сказав він Златі і прийняв виклик. — Слухаю. Ми біля річки, навпроти пансіонату. Виходиш, ідеш праворуч, потім дорога ліворуч і далі вже прямо. Так. Що там? Ну, приходьте, давай. — Він вимкнув телефон і поглянув на дівчину. — Матвій і Жанна зараз прийдуть.
— Треба було їхати подалі, — Злата усміхнулася, — щоб до нас було не так просто дістатися.
Поцілунок розслабив її, вона заспокоїлась, і паростки довіри до чоловіка починали обплітати її серце і розум. Їй з ним було ДУЖЕ добре.
— Ми ще можемо втекти, — відповів він, змовницьки усміхаючись і повернувши руку на її талію.
— Пізно. Вони вже йдуть по нас.
— Отже наступного разу будемо ховатися краще.
— Наступного разу? — перепитала Злата здивовано, а потім усміхнулась. — Домовились.
Артур пригорнув її до себе і знову поцілував. Йому було мало, він хотів ще. Злата відповіла на поцілунок, обвила його шию й плечі, ногами обхопивши його стан.
— Ти швидко вчишся, — прошепотів між поцілунками.
— Хороший учитель, — усміхнулась у відповідь.
— Треба якось зупинитись, доки можемо, — він відхилився і перевів подих.
— Так, — Злата неохоче зняла руки з його плечей і переклала на прикриті майкою груди. Поглянула йому в очі палаючим поглядом. Артур не відпускав її, так і тримав на своїх колінах.
— Сонечку, не дивися так на мене, будь ласка, я стримуюся з останніх сил…
— Добре, — вона усміхнулась самими кутиками губ і зробила спробу підвестись з нього, але він не дав, утримуючи її за талію.— Артуре, мені ж потрібно пересісти.