Злата втягнула ніздрями запашний аромат кави.
— Дякую…
— Гаряча, обережно, — попередив Артур, і почав розкручувати кавоварку, щоб заправити наступну порцію — Стосовно твого побажання, Жанно, то я не знаю, чи є ваніль на цій кухні. Бо якщо орієнтуватися на смак їжі, яку тут готують — вона не водиться в даному ареалі.
— Там у шафці на верхній полиці є коробка зі спеціями, — сказала Злата.
— Справді? — здивувався Артур. Він відчинив дверцята і дістав великий пластиковий прозорий ящик, в якому лежали пачки спецій.
— Ну ніхріна собі… як ти знала про ці скарби?— він почав виймати спеції.
— Оля сказала. Вона побачила, хотіла використати, а Стелла сказала, що це від лукавого, і прибрала спеції.
— Ще б пак, сподіваюся, що завтра ми зможемо осквернити нашу їжу в повній мірі, — Артур діставав пакети і врешті вимовив протяжно.— О-о-о… Схоже, німецькі друзі шарять. Жанно, тут справжня ваніль.
— Та ну… — Жанна підвелася і пішла до Артура на кухню. Він тримав декілька упаковок, де акуратно були запаковані стручки. — Вперше бачу… завжди використовувала есенцію.
— Зараз набадяжимо, — він їй підморгнув.
Повернувся Матвій з цілим ящиком бісквітів “Борзна” з родзинками, рясно посипаних цукровою пудрою.
— Хлопці-і-і… — протягнула Жанна. — Капець нашим таліям…
— Від одного разу нічого не буде, — сказав Матвій і, діставши велике блюдо, розрізав захисну плівку на ящику.
— Руки помий! — суворо сказала Жанна.
— Точно, — він пішов на кухню до умивальника, повернувся і виклав з ящика половину бісквітних хлібців на тарілку.
Артур зробив всім каву, поставив на стіл свою чашку і повернувся на кухню, щоб поставити в мийку кавоварку, як до їдальні зайшли його батько, Ніколас і Стелла.
Олексій оглянув всіх, трохи довше затримавши погляд на Златі. Очі червоні, під очима набряки, видно, що вона плакала. І хоча зараз, здавалось, в неї все добре, але у погляді лишалася певна розгубленість.
— Що це пахне?— принюхавшись, запитала Стелла.
— Кава і ваніль, — Жанна посміхнулася і відпила ароматний напій.
— Артуре, нам треба поговорити, — сказав Олексій.
— Зараз? Може після кави? Тобі зварити?
— Ні, дякую.
— А я не відмовлюсь, — посміхнувся Ніколас.
— Окей. Зараз, — Артур почав готувати наступну порцію. — Класика? Чи з витребеньками?
— Отаку, як оце пахне, — Ніколас сів за стіл між Матвієм і Златою, — з витребеньками! Яке цікаве слово!
— Артуре, я чекаю тебе надворі, — сказав Олексій і вийшов. Артур не поспішив за ним. Він приготував Ніколасу каву і, взявши свою чашку, пішов на вихід. Сказавши всім, що скоро повернеться, пройшов повз Стеллу, що стовпом стояла при вході. Батько чекав його у холодку.
— Артуре, я так розумію, що свою думку ти не зміниш, — це було швидше не питання, а ствердження.
— Я не поїду на весілля.
— Дурниць не наробиш?
— Тату, які дурниці? Це лише в уяві Стелли всі невіруючі злягаються при першій-ліпшій нагоді.
— Та невже?— Олексій іронічно поглянув на сина, — А в Болгарії?
— Там був зовсім інший варіант.
— Радий чути, що ти це усвідомлюєш.
— Злата дуже важлива для мене. Я хочу заслужити її довіру, тому час, що маю до виїзду, планую присвятити саме цьому. Жодних дурниць, тату.
— Цього разу я тобі, як не дивно, вірю.
— Знаєш… дуже шкодую, що послухав тоді Інесу і не поїхав у Житомир. Я б дізнався правду, і все могло бути зараз не так…
— Все так, як є. Всьому свій час і місце під сонцем, сину.
— Екклезіаст…
— Так, він.
— Хто лишиться наглядати за купкою халдеїв?
— Ніколас. Він сказав, що відправить синів, а сам лишиться.
— Що ж. Якщо Стеллу Аркадіївну влаштовує такий ненадійний наглядач, то це добре.
— Будь зі Златою дуже терплячим. Вона не схожа на твоїх колишніх, з якими я мав неприємність бути знайомим, — Олексій поглянув на сина.
— Буду, не переживай. Не така я вже й сволота.