Прибігла Жанна, котра все це бачила, але події сталися так швидко, що вона не встигла нічого змінити.
— Заберіть цю срану псину! — закричала вона на хазяїв, які ніяк не могли відтягнути пса достатньо далеко.
— Він не кусається, він просто любить цілуватися, — виправдовувалися пенсіонери.
— Та мені пофіг, що він любить! Вона боїться собак! Невже незрозуміло?! Чого він у вас без намордника лазить?! — сварилася Жанна.
— Вибачте, він дуже добрий… Ми не подумали… Нам дуже шкода, — бідкалися старенькі.
— Та йдіть вже! Задовбали…
Жанна допомогла подрузі підвестися. Права нога була здерта по зовнішній поверхні, збитий правий лікоть і долоня… її сіра футболка з довгим рукавом подерлася і просякла кров’ю.
— Треба в аптеку, — сказала Жанна, оцінивши стан подруги. — Я зараз…
Аптека була зовсім поруч. Купивши перекис водню, бинт, серветки й “Спасатель” (засіб, який в сім’ї Жанни використовували від усього), дівчина повернулась і почала промивати збиту шкіру, дмухати і мастити маззю, мотати бинт. Коли повернулись хлопці з якимись залізяками, то до стану мумії Златі лишалося небагато.
— Що трапилось? — Артур зблід, побачивши Злату, в якої через бинти проступала кров. Він хотів наблизитись, але вона підняла ліву руку, даючи зрозуміти, що не варто наближатися до неї. Артур зупинився. Що ж Стелла Аркадіївна могла їй такого сказати? Матвій і Жанна здивовано перезирнулись, але нічого не сказали.
— Я впала…
— Впала, — кивнула Жанна, зав’язуючи бинт на нозі подруги. — До неї собакЕн кинувся ластитись, а Злата злякалася, перечепилась через пакет і впала. От, тепер має цяцьки. Накрився наш Апельсин…
— Я… — почала Злата потім зітхнула. — Вибач.
— Та що вже… На, хоч води попий, — Жанна простягнула їй пляшку.
Поскладавши всі свої покупки в багажник, вони поїхали в пансіонат. Жанна і Матвій розмовляли всю дорогу на різні теми, намагалися втягнути у свій діалог Артура і Злату, котрі ніяк не хотіли залучатись. Були похмурі і мовчазні.
Коли вони приїхали, тривав обід. Злата, вискочивши з машини, одразу ж пішла нагору. Одягла довгі штани й футболку з довгими рукавами. Їсти вона не хотіла. Нервове напруження знищило апетит. Коротко відмовившись від обіду, Злата пішла в спальний корпус робити начерки малюнків на сходах, щоб хоч якось відволіктися від думок про Артура і Бріту.
Про те, що якщо він одружиться з Брітою, то переїде жити до Європи і залишить назавжди Україну. Він — програміст, безперечно, хороший програміст, а це означає, що знайти роботу для нього не проблема. До того ж, він і так вже там працює.
Малюнок… треба зосередитись на малюнку. Це мали бути виноградні лози з пишними ґронами винограду. Так вирішила Ніла. Виноград…
Привезені портьєри Жанна одразу занесла до пральні. Дві з чотирьох вона закинула в пральну машинку, і та ретельно крутила барабан, звуки якого долинали до Злати.
Закінчуючи начерк на першій стіні, відчула потилицею погляд. Озирнулась. Артур. Він стояв, спершись плечем об стіну, склавши руки на грудях і дивився на неї.
— Артур?.. Чому ти тут, а не в їдальні?— запитала вона.
— Нема апетиту, — вимовив він сухо.
— Ти… мене відволікаєш…
— Злато, я хочу знати, що такого сказала тобі Стелла Аркадіївна, що ти мене уникаєш.
Злата завмерла. Звідки він знає?
— Чому ти вирішив, що вона щось сказала?
— Вчора ввечері ти поводилася по-іншому. Мені здалося, що наша симпатія взаємна, а сьогодні…
— Тобі здалося… — Злата вимовила ці слова і відчула, як похололо у неї все всередині. — Я рада була тебе зустріти після цих років, але… це абсолютно ні до чого…
— Чому?.. Чому ти так вирішила? Ти ж мене не знаєш.
— Ти мене — теж, — вона зробила над собою зусилля та змусила себе повернутися і поглянути на Артура. На пару секунд. Так, щоб він не встиг розгледіти страх за те, що вона робить зараз з ними обома.
Він стояв на тому ж місці, в тій самій позі, і дивився на неї.
— Мені шкода… — додала Злата і пішла до іншої стіни робити начерк. Хай він піде, бо надовго її не вистачить…
— Злато, — він піднявся до неї на сходи і став поруч.
— Будь ласка, не треба… — вона відвернулася. Її тіло реагувало на присутність чоловіка, серце вистрибувало з грудей, і руки починали тремтіти, тепло розливалося всередині живота.
— Якщо ти зараз скажеш мені все це, дивлячись в очі — я обіцяю, що піду і більше ніколи тебе не потурбую. Зникну з твого життя.
— Артуре… — Злата відчула як з очей потекли сльози. Вона тремтіла. Повторити це вона не могла.
— Що вона тобі сказала? — він підняв її заплакане обличчя за підборіддя й наблизився так, що вони відчували дихання одне одного.
Злата почувалася розбитою. Погано спала, нічого не їла, дізналася, що він має стосунки, поїздка, той пес, переляк, вона подерла ногу й руку, а тепер… Той, хто їй неймовірно подобається, і з ким вона хоче й не може бути, стоїть поруч і ВИМАГАЄ повторити те, на що вона ледь знайшла сили першого разу.
— Бріта… — ледь чутно вимовила вона.
— Бріта? — перепитав Артур. — Що Бріта?
— Твоя наречена в Голландії…
Напруга зійшла з лиця Артура. Він перевів дух, погляд став м’якший і, взявши лице Злати в долоні, він спокійно сказав:
— В березні Бріта вийшла заміж за свого першого чоловіка. А Я — НЕОДРУЖЕНИЙ, і я ні з ким не зустрічаюся. Доля готувала мене до зустрічі з тобою, дала багато неприємних уроків. Я їх засвоїв, і зробив роботу над помилками. І зараз я вільний і відкритий. Для тебе, Злато. Тільки для тебе…
— … — Злата не могла говорити, лише тихі схлипи виривалися назовні. Артур витер їй сльози і притулив до себе. Її руки несміливо лягли на його талію.
— Треба говорити, Сонечку. Не можна мовчати й з’їдати себе. Треба говорити, запитувати, пояснювати. Тільки не мовчати. Не роїти в собі сумніви й непорозуміння. Ти права. Ми ще не дуже добре знаємо одне одного, тому нам потрібно говорити… Дуже-дуже багато говорити. Домовились?
Артур говорив все це, гладячи їй голову й спину, притуляючись щокою до русявого волосся, що пахло фруктами. Злата кивнула, не відхиляючись від його грудей. Вона фізично відчувала, як з її плечей зник тягар, що гнітив її з самого ранку. Бріта була в його житті. Вже нема. Чи знала про це Стелла Аркадіївна? Напевно, що знала, але не сказала…