— Мабуть, цікаво побачити світ… — зітхнула Лора. Степан поглянув на її насторожене обличчя і повернувся до рук.
— Трохи виснажливе заняття. Купа щеплень, довгі перельоти… Ну, і зміна клімату теж не завжди у кращий бік… Африка занадто спекотна для мене. Не люблю спеку. А місцеві комахи — це взагалі окрема тема… Добре, що хоч повернувся без малярії, — він усміхнувся.
— І я не люблю спеку, — Лариса теж усміхнулась. — Коли холодно — можна щось одягнути, щоб стало тепліше, а коли спека — знімання одягу зовсім не допомагає…
Степан поглянув на Ларису, і вона одразу замовкла, відчула, як по щоках розлився рум’янець. Він удсміхнувся і знову перевів погляд на її руки. Лоро, ну коли ж ти навчися спочатку думати, а потім говорити?
— Наче все, — він оглянув виблискуючі від “мазі” поверхні її рук. Лариса піджала губи. У неї ще було одне місце зі свіжими синцями, але їх можна від мами приховати, тому вона опустила очі і мовчала. Проте від пильного погляду Степана її думки не сховались. — Де ще?
— Там не видно…
— Розстібай джинси, — сказав він серйозним тоном здогадавшись про “ще одне” місце. І Лора перелякано поглянула на нього.
— Не треба…
— Лоро, давай хоч поглянемо, наскільки там все серйозно, — бачачи вагання Лариси він схилився до її обличчя. — Тобі допомогти?
Хвиля жару накрила дівчину. Пальці не слухались і руки тремтіли, коли вона розстібала ґудзик і блискавку на джинсах. Водночас Лора подумки дякувала Тоні, що та примусила її одягнути гарну білизну, за яку буде не соромно зараз. Степан не вагаючись підняв блузу і відвернув джинси. Кілька секунд він просто дивився. Плаский дівочий живіт по низу оперізувала червона смуга і була добре помітною. Проте, краще вже ця смужка, ніж розбите обличчя… Він взяв на палець мутну речовину і намастив пошкоджену шкіру на її лівому боці. Дотики його пальців розливались по тілу хвилями, позбавляючи Лору можливості дихати. Вона дивилась на його зосереджене обличчя і їй здавалось, що Степан стиснув щелепи “лікуючи” її. Отже, не все “так просто” і для нього…
— Повернись іншим боком, — сказав він і Лора слухняно розвернулась до водійського сидіння обличчям, підставляючи йому свій правий бік.
З правого боку синець був більшим — через напрям ривка. Степан, вмочивши палець у мазь, повільно провів по синцю, розподіляючи ковзаючими рухами ліки. Лариса мало не втрачала свідомість, і серце просто вистрибувало з грудей від всього цього шаленого дійства. Лора не могла відвести від Степана очей. Він був поруч: такий бажаний, такий близький і такий далекий… Цей момент вона назве “найеротичнішим в житті”, коли міцна чоловіча рука обережно і турботливо ковзала по її тілу, не перетинаючи межі дозволеного… Прибравши руку з її боку, Степан поглянув їй в очі — розширені зіниці видавали збудження, але поводився він дуже стримано.
— Потрібно почекати, доки шкіра вбере в себе ліки. Коли будемо їхати назад — ще раз намастимо.
Лора не могла нічого йому відповісти, горло стис клубок. Вона просто дивилась і розчинялась в його гетерохромних очах. Степан перевів погляд на її губи, потім знову поглянув у очі і відхилився. Закрутив кришку і, відкривши бардачок, поставив баночку на місце. Лариса простежила поглядом за його рухами і засоромилась своїх відчуттів і бажань. Потрібно якось продовжувати розмову… Про що ж говорити?
— А для різаних ран він тобі такого чудо-засобу не дав? — запитала Лариса несміливо.
— На жаль — ні… Хоча, мабуть, у нього щось таке було, — Степан знизав плечами, намагаючись не дивитись на неї.
— Наступного разу запитаєш?
— Якщо він буде живий — обов’язково.
— Він такий старий?
— Ні, не старий. Просто Африку зараз штормить… Десь затихає, в іншому місці спалахує… Для когось війна, а для когось…
— Мати ріднА, — закінчила Лора. Степан кивнув. — Думаєш, там буде війна?
— Там постійно хтось із кимось воює. Збройні конфлікти забрали вже мільйони життів і це триватиме ще дуже довго… На жаль.
— Звідки ти знаєш? — Лору насторожувала та впевненість, з якою він про це говорив.
— Знаю, — Степан повернув до неї голову. — Бо є люди, які активно підливають олії в полум’я, наживаючись на цьому.
— І ти все одно туди поїдеш?
— Так. У вересні, мабуть. Можливо, в серпні.
Лариса дуже хотіла запитати — для чого, але не наважувалась. Тоня запитувала вчора хто він і Степан не відповів — “Менше знаєш — краще спиш”… Але говорити з ним їй дуже хотілось.
— Не страшно?..
— Тільки божевільні нічого не бояться, — він усміхнувся. — Я, звісно, псих, але інстинкт самозбереження ще трохи працює. Іноді…
— Я з селища до Києва боюсь виїжджати кожного разу, а ти на інший континент літаєш… Я б так не змогла, — вона похитала головою.
— Просто ти не пробувала. Думаю, тобі б сподобалось.
— Чому ти так думаєш?
— Просто так думаю, — він знизав плечима і помацав її зап’ясток. — Висохло… Можеш застібати джинси.
Перевіряти шкіру на животі він не став… Лора застібнула штани і ледь опустила блузу, як задні дверцята відчинились.