Категорії
Фантомна Довіра

⌘ 9

Її бажання здійснились. Так, були нерви, приниження, подерта шкіра рук і тепер вона ВІЛЬНА… Та от тільки Руслан, йдучи, наговорив про неї Степану такого, що говорити було зовсім необов’язково… Зробив це спеціально. Він здогадувався про її ставлення до Степана. Зрозумів це лиш почувши її розповідь, одразу ж здогадався, а Лора всі ці роки жила і не розуміла того, що Руслан вирахував за лічені секунди… Степан для неї не просто “хлопець, що врятував її”, він набагато важливіший, ніж їй здавалось весь цей час, він особливий для неї у всіх сенсах… А Руслан вчинив дуже підло.

Степан і Лора досить довго стояли мовчки, доки вона не заспокоїлась і потік її сліз не вичерпався. У Степана завібрував мобільний телефон, видаючи монотонні дзизчання з кишені.

— Слухаю. Все добре, Бакеро. Лора зі мною. Пішов… Ні, ми не на парковці. Догравайте і зустрінемось за півгодини. Бувай.

Лора насторожено поглянула на Степана. Мобільний телефон в 90-х — це не звичний нам тепер гаджет, котрий сьогодні є навіть у дітей в садочку. Тоді це було дорого. І сам апарат, і зв’язок… Такий собі привілей для тих, хто має гроші. Покриття було не всюди, переважно у великих містах, визначаючи тим самим аудиторію тих, хто міг скористатись таким сервісом. За межами міст зв’язок був майже повністю відсутній. Платними були і вихідні і вхідні дзвінки.

Хто ж він такий? Ким він став? Чому він зараз тут, з нею? Тому, що жаліє? Відчуває себе “старшим братом” по відношенню до малої нерозумної дівчини, котра давно вже мала б залишити цей світ, але отримала другий шанс? І цей поцілунок у чоло… як його розуміти?

Поклавши телефон назад до кишені джинсів, Степан обійняв її знову. 

— Мені краще поїхати додому… ще ходять електрички, — озвучила вона думку, котра навідалась до неї останньої хвилини — “вона витрачає його час”… Ще не дуже пізно, можна встигнути на електричку… Остання ще точно не пішла…

— Ти справді думаєш, що я тебе відпущу кудись в такому стані?

— У мене нормальний стан, вже все добре, правда…

— Та-а-ак, я бачу, — він кивнув і уткнувся носом в її волосся. — Відпущу я тебе лише у двір до Тоні, коли ми повернемось додому. Тому, мАла, краще не видумуй…

Лора прикусила губу. Навіщо вона знову бовкнула дурницю? Йти їй, насправді, нікуди не хотілось… Голова дівчини була притулена до грудей Степана, і вона чула як ритмічно б’ється його серце, відчувала рух грудини при диханні — це заворожувало. Було так затишно і спокійно в його обіймах… Лоро, тільки ж не закохайся… 

Рука Степана ковзнула по її спині.

— Ходімо до машини, слід полікувати твої руки.

Він розімкнув обійми.

— Степане… — почала Лора, та не змогла запитати те, що хотіла — що Степан думає про неї після почутого?.. Які підібрати слова? І чи потрібно? Вони ж ніхто одне одному… А ще є Фурія…

— Що?

— Дякую, — вона кивнула. Передумала. Степан сміхнувся і, обійнявши її за плечі, повів до машини.

Він посадив Лору на переднє сидіння. Сівши на водійське місце, відкрив бардачок і взяв звідти зелену пластикову баночку, що стояла скраю. Лариса бачила, що ще там лежали якісь папери. Багато різних паперів, серветки, ножі і пістолет…

— У тебе ціла зброярня на колесах, — сказала Лора, перевівши погляд від бардачка на нього.

— Десь так, — він усміхнувся, відкриваючи банку. — Але тебе це не лякає.

— Ні.

— Це добре, — він набрав на палець незрозумілу напівпрозору густу мутну масу і, взявши руку Лори, наніс її на червону шкіру зап’ястя. Вона хотіла запитати, чим саме це добре, але не наважилась. Запитала про “ліки”.

— Що це таке?

— Уявлення не маю. Якась бурда, — він усміхнувся.

— Бурда? — Лора здивовано поглянула на нього.

— Не бійся, я перевіряв на собі дію цієї штуки багато разів. Як бачиш — живий.

— Переконливий аргумент…

— Її мені дав один африканський шаман. Не знаю, що він туди нашаманив, та синці ця штука прибирає мало не миттєво. А тобі ж потрібні на завтра цілі руки, щоб мама не задавала питань, бо доведеться казати, що мафію ви ліквідовували буквально, — говорив він, розмазуючи тонким шаром масу. Речовина пахла приємно, чимось знайомим і пряним, шкіра під нею трохи німіла і поколювала.

— Це точно… — вона насупилась. Синці на руках мама помітить одразу ж. Зараз не зима і їх не сховати під светром. Якщо цей засіб не допоможе — мама виїсть їй мозок. —  А де ти знайшов шамана?

— В Африці.

— Ти був у Африці? — здивувалась Лора.

— Так. Конкретно цього шамана я зустрів у Заїрі. Хоча, такої країни вже майже місяць як нема… Тепер це Демократична Республіка Конго… Зміна влади.

— А ти був ще в якихось країнах?

— Був, тільки вони не туристичні. Там… неспокійно. Був по роботі, — він закінчив з лівою її рукою і почав мастити праву.

Лариса поглянула на його серйозне обличчя. Хотілось запитати, що у нього за робота, але чи не буде схоже це на допит? Він же міг сам сказати, чим займається… І вся ця зброя…

Коментарі з Facebook