Після похорону батька, через тиждень, до будинку Ільченків приїхала несподівана гостя. Висока чорнява жіночка з цікавістю і неприхованою огидою оглядала старий будинок, забите фанерою вікно кімнати, у якій сталася пожежа, і загинув, отруївшись чадним газом, Володимир.
Тетяна саме поверталась зі школи і застала жінку за розгляданням дому.
— Ви щось хотіли? — запитала дівчина у жінки.
— Так, — вона оцінюючи оглянула Таню, — моє ім’я — Соломія Петрівна. Я — мама Лесі і бабуся Мирослави Ільченко.
Жінка замовкла, очікуючи на реакцію дівчини.
— І що?
— Ну, як це що… Володимир помер, як мені сказали, і його донька має право на частину спадку.
— Спадку… — Тетяна задумливо поглянула на будинок. — Сподіваюсь, ви з мішком?
— Мішком? — здивовано перепитала жінка.
— Куди вам спадок відсипати? Ми там ще не все винесли після пожежі.
Жінка незадоволено скривилась.
— Я б хотіла поговорити з вашою матір’ю. Вона вдома?
— Звідки я знаю? Я ж лише зі школи прийшла, — засміялась Тетяна і відчинила хвіртку.
Людмила Василівна була вдома. Вона мовчки вислухала жінку. Так, донька Володимира має право на спадок. Він не великий і не багатий, але є. Потрібно чекати півроку…
— Я можу написати відмову, якщо ви виплатите мені частку Мирослави, — Соломія Петрівна кивнула головою, всім своїм видом показуючи згоду взяти гроші.
— Я б виплатила, якби мала кошти і знала точну вартість частки, — сказала Людмила, — ми ще навіть до нотаріуса не їздили. Я нічого не можу вам сказати.
— Я думаю, спочатку потрібно з Романом порадитися, — встрягла у розмову Тетяна. — Він же адвокат. Але я думаю, що там буде небагато. Бо, як я пам’ятаю, половина всього належить мамі, а батьківська половина ділиться між нами трьома. Через півроку приїжджайте отримувати ⅙ частину, — усміхнулась Таня і відкусила яблуко. Вона не була точно впевнена у розмірі частки, але їй здавалось, що Роман колись пояснював якось так.
Соломія Петрівна зробила пару спроб домовитись про виплату частки. Робила це наполегливо. Незрозуміло на що сподівалась: що вони от прямо зараз дадуть їй гроші? Але відповідь була все тою ж: без консультації з юристами — жодних дій.
Лариса не вийшла до “гості”. Після всього, що сталось — вона взагалі нікого не хотіла бачити. Єдиною людиною, котра заходила до неї і з якою вона спілкувалась, несподівано, стала Валентина.
Роман останнім часом приїздив першого або другого числа кожного місяця. Коли сталася пожежа — Лариса не подзвонила йому. Не бачила потреби відривати його від справ. Навіщо?
1 грудня 1999 року було середою. Людмила Василівна зранку поїхала до лікарні — добова зміна. Тетяна пішла до школи. Лора з Меланією лишились “на хозяйстві”. Погодували Біма, пустили погрітись до хати кота, котрий був переселений до літньої кухні, бо ліз у ліжко до Меланії. Донька, наївшись і награвшись, заснула. Лора віднесла її до ліжечка і пішла до кухні готувати обід. Потрібно зготувати щось просте і смачне. Витягла з морозилки філе якоїсь морської риби. Буде уха…
Вона вже майже закінчила, коли вхідні двері гупнули і почулися кроки.
— Щось ти сьогодні рано, у мене ще не готово, вас відпустили раніше? — запитала Лариса, але Тетяна, котра як правило не замовкає з порогу, чомусь не відповідала.
Вона озирнулась і побачила біля дверей Степана. Коротко підстрижений, поголений, в джинсах і розщібнутій дублянці, під якою виднівся сірий реглан. Він був гарний, свіжий і загорілий. Не те, що вона… Вся в подряпинах, підстрижена під хлопчика… Спочатку в її очах блиснула радість, і вона усміхнулась, але потім згадала про Марго, і усмішка згасла на її вустах. Лора відвела погляд. Сльози самі потекли з очей. Вона сотні разів обіцяла собі, що не буде плакати при зустрічі з ним, і коли момент прийшов — не стрималася.
— Привіт, — привітався Степан, розглядаючи її.
Вона змінилася з часу їхньої останньої зустрічі. Вже не така худа, набрала вагу, груди пишні і налиті — годує. Волосся… занадто коротке. Незвично. Чому підстригла? Бачив, що будинок обгорів. Пожежа? Роман нічого не казав… Мабуть і сам не знає, що тут трапилось. Потім про все розпитає і про все дізнається, головне зараз — отримати її пробачення.
— Привіт… Якщо ти до доньки, то вона спить… — сказала тихо і Степан пішов до неї.
— Не лише до неї, — він зупинився майже впритул і спробував обійняти Ларису, але вона відсторонилася.
— Не треба… я не буду забороняти тобі бачити Меланію, ти — її батько. Тільки повідомляй, будь ласка, завчасно, щоб я її зібрала для прогулянки… — скоромовкою проговорила вона, не піднімаючи голови.
— Лоро… поглянь на мене, — Степан знову зробив спробу її обійняти, але вона відійшла.
— Навіщо? — Лариса ступила пару кроків вбік і таки поглянула на нього.
— Щоб ти бачила мої очі, щоб ти бачила, що я чесний з тобою. Я хочу вибачитись перед тобою і все пояснити.
— Ти нічого не повинен мені пояснювати. У тебе своє життя, а я… я не заважатиму тобі.
— Я винний перед тобою. Дуже-дуже винний. Пробач.