За обідом Степан дізнався, що Фурія таки переймалась його звільненням і весь час старанно намагалась зменшити ціну викупу. Саул сказав, що звільнив би Степана, на знак колишніх добрих зв’язків, але його товариші можуть не зрозуміти такого великодушного вчинку. Бо гроші дуже потрібні. Степан це розумів. Нерозумно втрачати можливіть заробити, навіть, якщо для цього потрібно “продати друга”. Попросив про телефонні дзвінки. Не рідним, а деяким людям, котрі мали повідомити йому важливу інформацію. Детективи, по його поверненню з Колумбії мали надати йому звіт про Фурію… він до них не доїхав. А ще — Роман. Пообіцяв Саулу не тікати і допомогти у веденні перемовин, але спочатку — дзвінки. Саул не відмовив, та з цього табору їх здійснити буде неможливо. Потрібно піти до іншого, куди Саул мав вирушити через два дні.
Ці два дні тягнулись довго. Прибувши 5 липня, на 101 день перебування у полоні, до іншого табору і отримавши телефон, Степан першим набрав номер Романа. Лора народила. 9 червня. На його день народження. 3 кіло, 50 сантиметрів. Все пройшло добре. Меланія. Записала на ім’я діда — Сергіївна. Захотіла повернутися додому, до мами. Слухаючи Романа, Степан відчув, як по щоці скотилась сльоза, але почуте далі його шокувало. Марго… її щастя, що в цей момент він був далеко. Та сама вона не могла наважитись на такий вчинок. Жодної миті не сумнівався, що за цим візитом Маргарити до його бабусі стоїть Фурія. І він знову зробив Ларисі боляче… Попросив Романа нічого не повідомляти Лорі, коли повернеться — вимолить у неї пробачення. І закінчив розмову.
Другий дзвінок був до детективів. Саме отримана від них інформація визначила весь подальший хід подій. Він не те, що не буде тікати від FARC — відтепер він вестиме переговори з власного викупу ОСОБИСТО. Його рішення очолити перемовини співпало з моментом, коли Фурія залучила спеціалістів у веденні перемовин. FARC теж, типу, змінив контактну особу. І ця особа вела себе просто неадекватно. Він не скидав суму, пропонував для прискорення збору коштів прислати Фурії вухо, палець чи котяче око заручника. Виходив на зв’язок, запитував чи є гроші — ні? Побалакаємо через тиждень. Шукайте.
Тим часом, доки Степан доводив до сказу професійних перемовників, придумуючи яку частину тіла собі відтяти, Саул уточнював потреби по зброї. Коли список був готовий, Степан сказав, що мало просять, це дуже просто, він так дешево не продається. Потрібно дещо змінити. Додавання танків до списку здивувало FARC, але Степан сказав, що їх можна вкопати в землю, перетворивши на нерухому вогневу точку. І ще треба парочку плавучих. Для чого? Щоб було.
Спочатку Фурія зраділа, що FARC вирішив відмовитись від грошей і запросив натомість зброю, але коли вона ознайомилась зі списком… зрозуміла, що раділа передчасно. Допомогти зібрати потрібне пообіцяв Громов, але швидко він зробити цього не міг. Був потрібен час. При наступному контакті почали домовлятися про доставку. Представник FARC вимагав ВСЕ ОДРАЗУ. Йому намагалися пояснити, що це неможливо, а той ніби знущався. Не розумів, чому два плавучих танка можна везти одним бортом, а два Т-62 — ні, і пояснення про різницю у вазі він відверто ігнорував. Кіра Дмитрівна починала нервувати. Краще б вже вони взяли гроші. Степан відпрацював би цю суму швидко… Ледь домовилися, що стрілецьку зброю і боєприпаси — першим бортом, а решту — потім. Добре.
Перший борт прибув в кінці вересня, і FARC отримав те, що хотів. Лишалися танки. Відпочатку вони їх не цікавили, але Степан переконав командирів, що така техніка — зайвою не буде. З моменту прибуття цього борту Степан був відносно вільним. Довелось розповісти Саулу про ситуацію з Фурією, сказати, що детективи дещо розкопали, і він має перевірити достовірність інформації. Обіцяв повернутись за два тижні і продовжити перемовини.
Йому зробили документи. Тепер він був Тадео Симон — етнограф, що летів на конференцію до Іспанії. Степан мало що знав про етноси Колумбії і заради цікавості перед вильотом купив пару туристичних каталогів в аеропорту “Ельдорадо” і читав їх дорогою до Мадриду. Переліт тривав десять годин і за цей час він не лише читав, а й дрімав. Дізнався багато цікавого. Уявлення не мав, коли і для чого знадобиться йому ця інформація, але принаймні читаючи він не думав про Лору. Вже в Мадриді дістав свій український дипломатичний паспорт, за допомогою якого з Мадриду дістався до Стамбулу, а вже звідти до Санкт-Петербургу. Аеропорт Пулково. Дорога була довгою, але Степан хотів все перевірити особисто. У хід пішли всі ксиви, що він мав. І справжні, і підроблені.
Фурія ніколи не казала звідки вона. Степан здогадувався, що вона з Ленінграда. З Пітера, з Північної Пальміри. У неї дуже добре виходило говорити без характерного придиху, що присутній у жителів “культурної столиці” РФ, але іноді у розмові проскакували слова, котрі вживались лише там…
“Садик”, “пышка”, “кура”, “поребрик”, “греча”, “пухто”, поварешка”, “парадное”, “булка”…
І от Степан отримав інформацію, що його кураторка таки звідси. Народилась вона у травні 1941 року в родині медиків. Батько загинув на фронті, і матір вийшла вдруге заміж, за військового, а маленьку Кіру віддали до інтернату. Степан ніколи особливо не цікавився її минулим, а вона ніколи і не розповідала, та Фурія завжди наголошувала, що вона по життю йде САМА. І тут, несподівано, детективи розкопали, що у Кіри Дмитрівни є менший брат по матері, котрий народився 1950 року. Її віддали в інтернат, а брат — ріс з мамою і своїм рідним батьком, вітчимом Кіри. Потім, у старших класах, мама забрала Кіру додому. Після успішного закінчення школи дівчина вступає на юридичний факультет Ленінградського державного університету. Потім пробіл у біографії — і от Кіра вже працює у КДБ. Як? Чому? Незрозуміло.
Але було дещо, що примусило Степана прилетіти до Санкт-Петербургу з іншої частини світу, щоб потрапити до архіву і на власні очі побачити те, про що чув. Подальша доля матері Кіри і вітчима. Мати впала на сходах власного будинку і дуже сильно вдарилася головою. У неї був струс мозку, потім трапився інсульт. Тривалий час пролежала у лікарні. До неї запрошували різних спеціалістів, возили до Москви, але жінка так і не повернулася до нормального життя. Вона лишилася “лежачою”, лишилась “овочем” до кінця своїх днів. Вітчим Кіри пішов у відставку і доглядав за дружиною. Кіра згодом приїхала до Ленінграда і відправила маму до спеціалізованого закладу, а вітчим повернувся до служби. Є свідчення сусідів, що між ним і його пасербицею були дуже близькі стосунки. А потім… вітчим помер. От тільки заключення про смерть вітчима Кіри Дмитрівни зазначало смерть не природною, а насильницькою. І зі слів детективів, котрі потрапили до архіву, документи свідчили про те, що чоловік помер так само, як і батько Степана. Його знайшли закатованим у власній спальні, з зав’язаними за спиною руками, зі спотвореним обличчям і простреленими суглобами колін, ліктів і плечей… Це не було збігом. Це був повтор, рецидив. І це спонукало Степана особисто побачити документи.