Таке минуле Кіри Дмитрівни у поєднанні з її залежністю від азартних ігор робило її в очах Степана ДУЖЕ небезпечною. Почувши півтора року тому її варіант минулого він не став задавати багато питань. Просто вислухав. У нього не було вибору. Але тепер, коли він офіційно перебував у полоні — отримав час на власне розслідування… і його результати додали до реальності чимало темних штрихів.
Повертався до Колумбії Степан замисленим. Картина, що вимальовувалася його не радувала. Ситуація і так видавалася заплутаною, а тепер він взагалі не знав чого очікувати від своєї кураторки. Поки що він у відносній безпеці. Лора теж. Звісно, Фурія знає про дитину. І, можливо, здогадується, що вона від нього, але доказів поки що не має, і її це питання ще не дуже хвилює, але коли він повернеться — вона обов’язково почне докопуватись до правди…
Фурія якимось чином потрапила до контрабанди зброї. І потрапила вже давно. Ні для кого не секрет, що зброя продавалась наліво і направо ще при союзі. Хто їй з цим допоміг? У неї було багато корисних зв’язків у багатьох владних структурах колишнього СРСР, які залишилися і після розпаду держави. Інакше вона б не змогла так легко знаходити вирішення різних проблем. Яким чином вона зав’язувала ці знайомства?
Ворон… Тепер Степан не сумнівався, що Ворон — це менший брат Кіри Дмитрівни. У нього інше прізвище і по-батькові, але вони — схожі. Саме тому тоді чоловік на фото здався Степану знайомим, хоча він його і не знав. Цікаво, брат знає, що сестра причетна до смерті його батька, її вітчима? Доля матері Кіри Дмитрівни теж перегукувалася з долею матері Степана — “овоч”. Це було її помстою за те, що та вийшла за іншого і віддала її до інтернату? За що ж вона помстилась його матері? Фурія навмисне відбирала коханих жінок і займала їхнє місце… Вітчима і батька Степана було вбито однаковим способом. З обома у неї був інтимний зв’язок. Фурія повторювала все в деталях… як серійний вбивця-маніяк…
Навряд чи вона розглядала Степана на роль свого партнера, швидше — вона вважала його своєю власністю. У неї був план одружити його з донькою Громова, але він зустрів Ларису, прив’язався до неї і дівчина не купилася на запропоновані вигоди — це порушило плани Фурії. Чи він помиляється?
Як не хотілося Степану поїхати до України — стримався. Краще не поїхати зараз і повернутись потім назавжди, ніж, піддавшись емоціям, поїхати і втратити свою вигідну позицію, адже Фурія була переконана, що він в Колумбії. Кіра Дмитрівна навіть не здогадувалася, скільки всього “цікавого” він про неї дізнався. Можливо, їй доклали, що хтось “копає” під неї, але Степана вона точно не могла запідозрити.
Контакт з перемовниками Степан успішно зірвав. Як і планував. Він знав, що Фурія в боргах. Швидке прибуття танків прискорить його повернення і потім він буде змушений привезти “вантаж” (кокаїну) з Перу. Чи хоча б сказати, де той знаходиться, і вона зможе привезти кокаїн сама. Ні. Нехай понервує.
15 листопада він погодив з перемовниками попередній графік прибуття зброї. Два борти мали прибути 19 листопада вранці, наступний — 21.
Закінчивши свою частину угоди, Степан, під іменем Тадео Симона, вирушив у другу подорож, цього разу до Москви. Бороду лишив. Так було простіше маскуватися. Зустрівся особисто з детективами. Подякував їм за прекрасну роботу і розплатився. Сказали звертатись, якщо що. Обов’язково.
Знайти Фурію було неважко. “Метелиця”. За грою вона знімала напругу і робила нові борги. Як він знав, загальний її борг перед власниками казино обчислювався сотнями тисяч доларів.
В Україні вона їздила на білому Land Cruiser, а в Москві чомусь обрала для пересування BMW E46 Sedan. Теж білий. Приїхавши на таксі на Новий Арбат, Степан помітив її машину на парковці. Звісно, що вона тут, де ж їй ще бути? Вимкнути сигналізацію для нього не становило проблеми. Головне, все зробити швидко…
Фурія була в залі казино: грала, і їй не щастило. Степан підсів до неї з келихом шампанського, і вона не звернула на нього уваги. Коли програла, зауважив, що вона не знає, коли їй слід зупинитись.
— Я не потребую нічиїх порад.
— А оце ви даремно, Кіро Дмитрівно, — він посміхнувся, і кураторка повернула до нього голову, — СЮРПРИЗ.
— Ти?!.. — вперше за весь час знайомства з цією жінкою він побачив такий щирий подив на її обличчі.
— Я, — він усміхнувся і відпив шампанське, — невже борода так мене змінила?
— Як ти… Ти втік?
— Не зовсім.
— О, — Фурія усміхнулась, — це добре, що ти повернувся. Коли ти зможеш привезти вантаж з Перу?
— Кіро Дмитрівно, ви б хоч запитали про моє самопочуття.
— Раз ти тут —значить почуваєшся добре. То коли?
— Тільки після того, як FARC отримає танки.
— Стефане, мені не до жартів.
— Мені теж. Ви так поспішали визволити мене з полону, що я пробув там майже вісім місяців. Навіть якісь вшиві біологи пробули лише п’ять. А ваш персональний наркокур’єр — вісім. Я вважаю, що це — несправедливо.
— Та мені все одно, що ти там вважаєш, — прошипіла Фурія, повернувшись до нього всім корпусом, — мені потрібен той вантаж.
— Спочатку — танки, — Степан усміхнувся і допив шампанське, — я обіцяв, що вони їх отримають.
— Не дратуй мене.
— А то що? Мене знайдуть вранці з зав’язаними за спиною руками, спотвореним тілом і обличчям, та простреленими суглобами? Хоча… ні. Я не вписуюсь у звичний вам алгоритм дій. Я ж з вами не сплю, — Степан теж повернувся до неї, утримуючи усмішку на обличчі.
— Що за маячню ти несеш?
— Кіро Дмитрівно, скажіть, а ваш брат, Олександр Грачов, знає, як насправді помер його рідний батько?
Очі Фурії звузились і її погляд, здавалось, зараз простромить його наскрізь.
— То це ти риєш…
Степан, насупивши брови, дивився на кураторку. Між ними нависло напружене мовчання. Фурія пропалювала його поглядом, а він дивився і вичікував подальших її дій. Розглядав її гарне обличчя і не розумів, як така неймовірно красива жінка може бути причетною до тих жахливих речей, котрі він бачив на фото в архіві? Він знає про три випадки, але здогадувався, що йому не все відомо, і їх, насправді, може бути набагато більше. ЇЇ вітчим, його батько і третім був військовий лікар. Точніше, лікар був першим. Його дружина померла, випавши з вікна четвертого поверху. Мила вікно — і випала. Інше питання — чому жінка вирішила помити вікно у лютому місяці, але тоді ніхто не звернув особливої уваги на такий дивний факт. Було припущення, що на скло потрапив пташиний послід і жінка полізла його змити, бо просто була паталогічною чистюлею. А через півтора року тіло чоловіка знайшли мертвим у спальні, зі зв’язаними за спиною руками, спотвореного і простреленого… Коли помер вітчим Фурії — висувалася теорія існування серійного вбивці, але вона виявилась, як кажуть в Пітері “глухарем” (у Москві кажуть “висяк”). Степан припускав, що той лікар знав Кіру. Можливо — був знайомим її батька. Не розумів: діяла Кіра Дмитрівна сама чи разом з кимось? Спільник? Спільниця?..
Кірі Дмитрівні 58 років, а виглядає вона на сорок, максимум — сорок п’ять. Якщо не приглядатися до шкіри шиї… Проте вона завжди старанно прикривала шию хустинками чи комірами. Доглянута, підтягнута, завжди гарно вбрана, з акуратною зачіскою і легким макіяжем. Вона з легкістю могла б стати королевою краси і зараз, у молодості — тим більше, але така кар’єра її ніколи не цікавила. Степан припускав можливі мотиви її дій, але все ж волів почути відповіді від неї. Зараз. Тому що потім все це вже не матиме жодного значення.
— Чому ви їх вбивали? — запитав він після тривалої паузи.
— Тому що всі чоловіки — брудні хтиві тварюки, — просичала вона, не відводячи від нього погляду. Не заперечувала. — Ви використовуєте жінок. Вас же нічого не цікавить крім задоволення власних хтивих бажань. Ви ж жінок навіть за людей не вважаєте. Просто тіла, об’єкти, котрі не заслуговують поваги до особистості чи гідності.
— Саме тому ви так старанно усували дружин своїх наступних жертв? Щоб чоловік лишився САМ і клюнув на вас?
— Вони були нерозумними, слабкодухими створіннями, котрі навіть не усвідомлювали, що їх використовують, — відчеканила Фурія і відвернулась до грального столу.
— Мої батьки кохали одне одного.
— Твоя матір була пихатою істеричкою, котра так бажала всіх вразити своїм дурним концертом, що занапастила власного сина. Вона була поганою матір’ю. Дуже поганою.
— І як часто ви нагадували їй про це?
— Щодня, — Фурія посміхнулась.
Тепер відвернувся Степан. Минуло вже так багато часу, а крики матері, коли лікар повідомив про смерть Олексія, не забулись досі. Кіра Дмитрівна методично тисла на слабке місце і не давала мамі забути про те, що та не звернула уваги на хворобу старшого сина.
— Ви просто заздрили, — сказав Степан, помовчавши, і Кіра Дмитрівна повернула до нього голову, — тому що вас ніхто ніколи не любив так, як ви того хотіли. Війна забрала від вас обох батьків. Батько помер, а мама знайшла собі іншого чоловіка. Ви потрапили до інтернату. Хотіли любові, а отримали суворі умови, в яких доводилося виживати. Ви бачили близькість між іншими людьми і прагнули таких же відносин для себе. Ви руйнували родини, прагнучи заполучити чоловіків, прояви кохання яких вам подобалися. Та роблячи все, щоб зайняти місце іншої в житті і серці свого чергового обранця, мріючи про взаємне кохання — ви не отримували бажаного… опиняючись з ними вліжку ви вважали, що досягли успіху. Ви хотіли кохання, але ви ніколи не розуміли що це таке. Кохання — це не лише секс. Це довіра, це турбота, це ті відчуття, які виникають у присутності одне одного, це усвідомлений вибір лишитись з цією людиною, що б не трапилось.
— Вибір, — гмикнула Фурія.
— Так, вибір. Саме тому мій батько майже десять років нікуди не відпускав маму. Після того, як ви зробили їй лоботомію і вона втратила зв’язок з реальністю — він її не покинув. Навіть такою — він її кохав. І ви досить швидко зрозуміли, що вище ліжка вам не піднятись. Тому від дати нашого від’їзду до України і його смерті минуло менше п’яти місяців. І не було ніяких компроментуючих документів на Ворона, і у Громових не було на мого батька ніяких образ. Ви все це вигадали. Зіграли на моєму загостреному відчутті справедливості. Використали мене для своїм потреб… — Степан покрутив порожній келих у руці, — ви — хвора.
— Ти розумієш, що прийти сюди, до мене — було найбільшою твоєю помилкою? — Фурія сказала це, не дивлячись на нього, і зробила ставку лівою рукою.
— Я хотів знати правду.
— І що ти тепер робитимеш з цією правдою? — вона усміхнулась до нього, — Ти ж розумієш, що жоден борт не полетить тепер до Колумбії? ЖОДЕН.
Степан підняв диктофон і показав Кірі Дмитрівні. Вона засміялась.
— Ти наївний, — вона розвернулась до столу і радісно підстрибнула — виграла, — О! Удача повернулась до мене!
— Вітаю, — насуплено сказав Степан.
— Ти привезеш мені те, що зависло у Перу, і відпрацюєш кожну витрачену на тебе копійку. І не думай, що ти мене обіграв — я знаю твоє слабке місце. Хоч ти і вдаєш, що забув Ларису — заради її безпеки ти у мене тепер з літаків виходити не будеш, — вона схилилась до нього і просто прошипіла останню фразу йому на вухо, — і я планую точно дізнатися від кого та дитина, котру вона народила… є в мене певні підозри.
Степан насупив брови і поглянув на кураторку. Її очі шалено світились від радості виграшу.
— Скільки їх було? — запитав він, намагаючись повернути Фурію до попередньої розмови.
— Кого? — запитала Фурія, ставлячи на чорне.
— Чоловіків.
— Тебе це не обходить. На твоєму місці варто переживати скільки їх буде у Лори в тому борделі, в який я її запихну, якщо ти мене засмутиш.
Степан знову покрутив порожній келих. Фурія — неадекватна. Батько колись казав, що у КДБ дуже мало НОРМАЛЬНИХ людей. Можливо, тоді він і мав на увазі свою кураторку.