Мати будь-які справи з FARC знову, після бартеру “зброя — кокаїн”, Степан більше не планував. Ніколи. Останнім часом він спілкувався лише з головами наркокартелів, FARC маячив десь на горизонті, але прямих контактів з ними він більше не мав. Навіть не думав про це. Так, колись мав з ними справи, особисто знав кількох поважних командирів, з якими зберігав хороші стосунки і до одного з них навіть був колись запрошений на день народження. З подарунком тоді особливо не заморочувався — подарував пістолет Токарєва. Цю модель виробляли на Тульському заводі, звідси й виникла назва ТТ (Тула-Токарєв) (як казав Віталік: “гівно мамонта”, маючи на увазі, що це стара модель, а він полюбляв всіляку нову зброю). У часи Другої світової війни цей пістолет був особистою зброєю офіцерів червоної армії, а у FARC просто мліли за всім комуністичним і радянським. За такий подарунок його мало не розцілували.
Степан скромно промовчав, що з цього пістолета в Україні було вбито декілька людей і зброя була передана йому для того, щоб ніхто ніколи не зміг знайти знаряддя вбивства. Раніше такі стволи він відвозив до Африки. Колумбія, на думку Степана, була не гіршим варіантом. Навіщо розкривати такі подробиці, якщо всі задоволені. І колишній власник ТТ і новий, адже подарунок імениннику ДУЖЕ сподобався. Степану дякували і називали “другом”, а він усміхався і волів триматись подалі від FARC. Комуністична ідеологія повстанців була йому чужою.
У нього були плани на найближче майбутнє, та літак впав… Пілот загинув. Марка застрелили. І Степан розумів, що як би дико це не звучало, але цей постріл впритул у голову напарника був проявом милосердя… той чоловік, котрий здійснив постріл, знав, що надати адекватну медичну допомогу ні у джунглях, ні у таборі, до якого вони йдуть — НІХТО не міг. Муки Марка були б страшними, враховуючи травми і можливість інфікування ран. Він би помирав у пекельних стражданнях.
Степан погано пам’ятав, як загін, котрий підібрав його, дістався табору. Перед очима все пливло і його нудило — струс мозку нагадував про себе. І якщо з розмитою картиною світу, гулом у голові і постійною нудотою він ще якось міг впоратись, то пересуватися пішки було важко. Ребра пекли і не давали нормально дихати, ноги не слухались і чоловік, котрий допомагав йти, постійно смикав його, підтягуючи на себе, чим посилював біль. Робив над собою зусилля і переставляв ноги, котрі відчувались якимись чужорідними відростками. Але він мав йти, щоб не повторити долю Марка. Колумбієць сопів і бурчав, проте тяг його далі. Степану здавалося, що вони вже йдуть цілу вічність.
Коли дістались до гірського табору — була ніч. Його всадили на якийсь стілець під ліхтарем, всунули до рук якийсь папір, зробили фото, заштовхнули до печери: прохолодної і вогкої. Входом до неї була вузька ущелина, перегороджена металевими гратами з арматури. Всередині печери панувала темрява і, ступивши пару кроків, Степан спіткнувся об старий матрас, що лежав на землі. Мало не впав, притримався рукою за стіну — відчути слизький камінь під пальцями було неприємно. Почулось перешіптування. Отже, Степан тут не сам.
Крім нього в печері було ще двоє людей. Він не міг їх розгледіти у темряві, але вони повідомили йому французькою мовою, що він може зайняти той матрас, об який спіткнувся. Степан був настільки знесилений, що ліг би і на кам’яну підлогу, але подякував і опустився повільно на запропоноване місце. Його лежбище було вологим, від нього несло вогкістю і цвіллю, але сил піднятися вже не було. Відключився і, якщо вірити розповідям сусідів, пролежав так півтори доби.Сусідами по печері виявились бельгійські біологи, котрі, проводячи свої дослідження, мали необережність занадто близько підійти до нарколабораторії, розташованої в джунглях. Були схоплені охороною лабораторії, котру забезпечували люди з FARC, і сиділи у цій печері вже п’ять місяців, доки тривали перемовини про їхній викуп. П’ять місяців… Такий довгий термін Степану не підходив. Він мав вибратися звідси раніше, але як? Зараз він не міг ні огледітись як слід, ні тікати. Потрібно набратись сил.
Бути притомним виявилося дуже болісним заняттям. Голова гула і ребра пекли. Полотна чи простирадла, щоб туго обмотати тулуб і полегшити біль, у печері не було. Годували їх якимись гливкими пласкими хлібцями і незрозумілою юшкою, про складові якої думати не хотілося. Перші дні він відмовлявся від їжі — його нудило. Міг пити лише воду, котра надовго не затримувалася і поверталася назад тим же шляхом, що і потрапила в тіло. Медичної допомоги йому ніхто не надавав, і він сотні разів подумки дякував батькам за успадковану хорошу генетику і витривалий організм. А за міцний череп, котрий не луснув від удару при падінні — був особливо вдячний.
Ніхто з повстанців не цікавився його станом. Лише сусіди по печері доглядали Степана. Вони підносили воду, підсовували миску, коли його нудило і розбиту брову, котра почала нагнивати, промивали сечею — єдиним доступним засобом у їхніх умовах. В кінці першого тижня чоловік, котрий вів Степана від місця падіння літака до табору, наблизився до грат і здаля посвітив ліхтариком йому в обличчя. Помітивши, як Степан скривився від різкого світла та повільно підняв руку, прикриваючи очі — засміявся і сказав, що “знав, що він не здохне”.
А наступного дня його повели на другу фотосесію. Степана хитало, він не міг йти, тому його підхопили під руки і всадили на стілець, котрий, на щастя, стояв недалеко від печери. Тягнули так, що, здавалось, ребра зараз доламаються повністю. Позаду стільчика був розвішений прапор FARC і стояло двоє бійців. Очі відвикли від світла, Степан мружився і опускав голову, ховаючись від сонця. Відчув удар прикла́дом у плече, і жіночий голос наказав сидіти рівно. Тобто, один з бійців за його спиною — жінка. А жінок у FARC — багато. Майже 40%.
Йому в руки дали газету і зробили кілька знімків. Знав, для чого це робиться: цей знімок — фотодоказ того, що він живий на дату виходу газети і це фото покажуть тій стороні, якій і буде озвучена сума викупу. Він — ЗАРУЧНИК. FARC практикувало викрадення людей з метою викупу, а тут — таке везіння! Чоловік з дипломатичним паспортом потрапив до їхніх рук САМ!
“Тією стороною” мала бути Фурія. Неодмінно вона, бо більше нікому. Ще могли б бути Громови, але навряд. Якби він став частиною їхньої родини, як про це мріяла його кураторка, тоді — так, але він не схотів входити до поважної родини — тому лишається тільки вона. На те, що його відпустять просто так, коли зрозуміють, що багатих родичів він не має і платити за нього нема кому — не вірив, бо Фурія сама першою вийде на контакт.
Був ще один момент. Степан — громадянин України. Посольства України в Колумбії не було (і немає досі). Ці обов’язки, за сумісництвом, покладались на посла України в Перу. Власне, як і посольства Колумбії в Україні не було, їх виконував посол Колумбії в Польщі (і так донині). Також за сумісництвом. А посольство Російської Федерації в Колумбії було (і є)… Степан навіть уявляв обличчя Кіри Дмитрівни, коли вона прибуде до посольства, побачить це фото і почує суму викупу. Кам’яне обличчя. Буде торгуватись, але НЕОДМІННО заплатить. Він їй потрібен. Хотілось би, щоб все закінчилось якнайшвидше і він би зміг поїхати до України раніше, ніж Ларисі прийде пора народжувати. Степан дуже цього хотів, та жодним чином не міг вплинути на події. Знав, що Лора хвилюватиметься через те, що він не приїхав. Роман вже, мабуть, все знає. Ігор так точно знатиме про аварію. Він контактує з Фурією, тож неодмінно знатиме. Скаже Роману. Навряд чи той розповість про це Ларисі, але вийде на контакт з нею, буде вигадувати якісь небилиці, аби не хвилювати її. Роман обіцяв подбати про неї. Бабуся щороку чекала його приїзду, вже не один раз він вітав її з днем народження набагато пізніше. Вона знала, що його носить світом і не завжди є можливість подзвонити. Тож якщо його не буде на початку квітня — бабуся особливо не засмутиться, подумає, що знову десь повіявся. Повернеться — привітає. НІХТО нічого не знатиме — так думав Степан.
Час тягнувся повільно. У цьому гірському таборі він вже був 36 днів, сьогодні – 1 травня. Тиждень назад сусідів від нього забрали, точніше, поміняли на викуп. Свою особу він їм не викрив, назвався журналістом, літак якого розбився під час повернення до столиці. Навіщо їм знати про нього правду?
Партизани міжнародний день солідарності всіх трудящих не святкували. Зовсім. Сидячи біля грат і гріючись на сонечку, промені якого добивали сюду у першій половині дня, Степан діставав цим питанням тих, хто був неподалік і закидав їм різні гіпотези з цього приводу. Що вони не трудящі, а швидше люди, наближені до сільського господарства, а саме: вирощування коки. Аграрії, а не робітники, тому це не їхній день. Але ж самі вони не працюють на полях. Не підходить. Ну, на крайній випадок вони — військові. Хоча, теж не підходять. Охоронці? Та якісь дрібні. От у нього вдома охоронці всі високі, а вони якісь всі низенькі. Потрібно щодня було висіти на турніках, може трохи б стали довшими.
В одного колумбійця від Степанових промов здали нерви, і він вистрілив у напрямку заручника, кудись вгору, над гратами, і брудно вилаявся. Степан засміявся.
— Якщо ти мене вб’єш — за мене ніхто не заплатить викуп!
На звук пострілу збіглись інші вояки. Командир насварив і того, хто стріляв і Степана.
— Сиди тихо, бо я сам тебе пристрелю! — кричав невисокий худорлявий командир.
— Я хочу знати, як проходять перемовини.
— Це — не твоя справа, як вони проходять!
— Мені цікаво знати, скільки я коштую, — сміявся він.
— Вважаєш себе дотепником?.. — прошипів командир, пропалюючи Степана лютим поглядом, а заручник сміявся йому в обличчя, так само сидячи на кам’яній підлозі біля грат.
Того ж дня грати закрили щільним дерев’яним щитом. Тепер Степан не міг бачити, що відбувалося надворі, і важко було визначати час доби, хіба що по звукам. Тому він час від часу розважався, викрикуючи різні провокуючі фрази, запитання (типу чи всі сьогодні повисіли на турніках, бо він вийде і перевірить) чи співаючи пісень — бісив своїх охоронців як міг.
Плин часу Степан відстежував по датам на газетах, коли його виводили фотографуватись. Сподівання на те, що він повернеться до народження дитини, тануло з кожним днем.
Йому нічого не повідомляли про перебіг перемовин, і ніхто з FARC з ним не розмовляв. Раз у кілька тижнів виводили на фотосесію і знову зачиняли в печері. Степан обстежив печеру зсередини. Спробував знайти можливі слабкі місця для втечі, але таких не було. Біологи теж шукали і теж не знайшли жодної шпаринки. Скидалось на те, що природа створила цю печеру спеціально для надійного утримання заручників. Під час кожної фотосесії Степан уважно розглядав печеру ззовні — знайти вихід з середини було нереально. І придумати можливість виходити на вулицю було надскладною задачею. Особливо тепер, коли він бісив своїх охоронців.
А ще Степан багато думав. Думав про батьків, про те, як трагічно склалися їхні долі. Про Фурію, котра лишалася темною конячкою. Про Ворона. Про Громових. Про свою “роботу”, котра так йому подобалася спочатку і котра стала причиною його теперішнього місцезнаходження. Про Лору… Серце пекло від розуміння того, як він поводив себе з Ларисою з моменту знайомства. Менше всього у світі він хотів зробити їй боляче і кожного разу РОБИВ. Знову і знову. Сердився на неї, робив назло, а вона все одно його чекала. Відчував, що має все виправити. Для цього потрібно повернутися. Чому ж так довго тривають перемовини?
Степан вірив у долю. Він був впевнений, що у всьому робив правильний вибір. Ну… крім деяких випадків, про які знав і шкодував. І ця віра його не зрадила. Виводячи на чергову фотосесію, Степану кинули крізь грати кайданки і наказали надіти на ноги й руки. Продемонструвати, що вони замкнені. Охоронці розуміли, що він вже одужав. Чули і бачили, ще до закриття грат щитом, що він робив фізичні вправи, а тому боялись випускати його просто так з печери — він занадто сильний для них. Вийшовши надвір, Степан мружився від світла, однак того дня небо було затягнуте хмарами і він побачив вдалині, біля споруди, що слугувала казармою, командира, котрий колись приймав у нього зброю. Саул — менший брат того, кому він подарував колись пістолет ТТ. Степан був певен, що це він. Покликав його на ім’я, одразу ж швидко назвавшись. За такий вибрик отримав удар у спину, але Саул зупинився і здивовано підійшов. Він поглянув на Степана і упізнав його — по очах. Нечасто зустрічав людей з такими очима.
Степан розповів про те, як потрапив сюди і що з ним трапилось. Саул був здивований. Наказав зняти кайданки, дати бранцю чистий одяг, надати можливість помитись і запросив того пообідати з усіма.