Лариса того ж дня, коли поїхав Степан, повернулася до селища. Дорогою додому зустріла давніх подружок, що пройшли повз неї: Юлю, що гордовито виставляла округлий живіт і Ірину, котра після того, що сталось з її меншою сестрою — з Ільченками не розмовляла. Дівчата знали, що у Лариси завтра день народження, знали, що Степан поїхав. Про його від’їзд знало вже все селище, і давно, бо Хризонівна радісно повідомляла всіх і кожного: що “слава Богу, у Степана важливе відрядження на роботі, тому відкладають дату цього сорому на невідомо який час. А там, може, плани зміняться… “ Дівчата мовчки пройшли повз неї… і засміялись.
Лора, втупивши погляд у землю, повільно брела додому. Хай сміються…
Батько займав її кімнату, спати тепер вона буде в кімнаті з сестрою. Поглянула на чисте небо… Рівно рік тому воно було затягнуте хмарами, вона поспішала до Тоні з купленим тортиком і тоді зустріла знову Степана… Серце закалатало у грудях при згадці його довгого вивчаючого погляду… Дощ… Альтанка… Його поранена рука… Спогади, котрі накрили її, вирвалися слізами з очей… Ну чому все так складно?.. Чому не можна просто щасливо жити з тим, кого кохаєш?
15 червня 1998 року Степан, Влад, Олег і екіпаж Іл-76 вирушили на кордон Уганди і Демократичної республіки Конго, у провінцію Північна Ківа (північний схід ДРК). План був простий — Олег висаджував їх в одній точці, пункті “А”, а через три дні Віталік мав забрати їх у пункті “ Б”, куди мав доставити партію чергового вантажу. Час був обраний з запасом. За нього можна подолати обрану відстань і пішки, але вони везли з собою пікапа, майже близнюка “Франкенштейна”, тільки це був не Nissan, а закутий в посилений bull bar Jeep, гума підвищеної прохідності, шноркель… Перед вильотом Степан притяг на летовище мішки різних солодощів, круп і консервів та ще різного краму. Завантажив все в авто. Разом з бутлями питної води, медикаментами, зброєю і набоями. Щось розмістив у салоні, щось — у кузові.
Громов сміявся, що вони так довго не будуть у джунглях, на що отримав відповідь, що якщо має бажання “пройти крізь них”, то слід мати те, чим можна відкупитись. Не зрозумів. Значення цих слів дійде до нього потім.
Переліт і висадка пройшли як звичайно: вночі, на грунтову злітну смугу, з тряскою і матами, бо літак, зупинившись на злітній смузі, мало не вперся носом у дерева. Влад спостерігав за посадкою, втиснувшись лобом у скло. Він нервувався, бо не бачив вогнів. Коли внизу виникло полум’я — видав потік нецензурної лексики. Занадто невиразним був цей наземний орієнтир. Коли літак сів — бігав і радісно потискав руки пілотам, дякуючи за таку “фантастичну посадку”. Пілоти усміхались і кивали головами. Не казали про те, що ТАКА посадка була здійснена по “спеціальному проханню” Степана. Влад з цікавістю і жадібністю спостерігав за розрахунком, а саме за “платою”. Його зіниці розширились, коли Олег недбало висипав на сукно необроблені алмази, перевіряючи візуально їхню кількість і якість.
“Ілюха” полетів на світанку зворотним маршрутом, а Степан з Владом залишили табір бойовиків хуту (біженців з Руанди, котрі здійснювали геноцид народності тутсі) і вирушили на південь. Спочатку Громова веселило те, що він бачив. Розбиті дороги він називав “как у нас в России” і навіть фотографував брили бруду висотою з колесо, щоб потім показати вдома — дороги “як у них” є всюди. Степан не коментував. Громов його бісив.
Дорогою їм траплялися невеликі групи чоловіків і жінок з лопатами і кирками. Степан уточнював у них напрямок і стан дороги. Скоро мало бути конголезьке поселення з якого вони, власне, і йшли.
Поселення виринуло з джунглів — невеличке, бідне. Машину обступили жителі, не даючи змоги проїхати далі і поводячись агресивно. Дехто з них навіть заліз на кузов і намагався зірвати брезент, котрий прикривав вантаж. Але поверх брезенту лежали металеві грати, закріплені натягнутими металевими ланцюгами і добути щось з-під цього захисту було не просто.
— Це ж авто броньоване? — уточнив Влад, напружено дивлячись на перекошені від люті обличчя чоловіків і жінок, що обступили авто.
— Так.
— Чому вони так поводяться?
— Вони ненавидять білих, — спокійно відповів Степан. — Всі їхні проблеми і страждання — від білих. І вони, живучи у країні, котра має найбагатші надра, є найбіднішими у світі…
— Чиєю вони були колонією?
— Бельгії, — Степан трохи опустив скло і голосно почав звертатися до людей незнайомою Владу мовою. Вони трохи затихли, почувши рідну говірку, і вступили з ним у діалог. Через хвилин десять до них вийшли “старші” і Влад з жахом дивився, як, відстебнувши пас безпеки, Степан вийшов з машини.