Степан не збирався влаштовувати жодного святкування, але друзі вирішили інакше. Зібрались у ресторані “Дубки” і запросили його з Ларисою.
Особливістю цього ресторану було те, що розміщувався він посеред дубового гаю, у межі столиці, на вулиці Стеценка 1/3. В той час там ще розміщувалось і однойменне казино… (в наш час казино вже немає, а неподалік відкрили станцію метро “Сирець”)
Зайшовши до зали, Лариса не очікувала такої кількості людей: одногрупники, колеги і їхні супутниці, разом близько трьох десятків осіб, з яких Лора знала лише п’ятьох… Бакеро з Тонею, Вадима з Таїсою і Романа. Всі зацікавлено розглядали Русалку і представлялися. Лора марно намагалася всіх запам’ятати — мала погану пам’ять на обличчя. Єдиний, кого запам’тала одразу ж, був Ігор — менший брат Зої. Не запам’ятати його важко — чоловік був одного зі Степаном зросту і ширшим вдвічі… як не втричі. Просто гора м’язів. Він не був товстим, а досить збитим і вона з побоюванням дивилася на нього. Згадала, що під час телефонної розмови з Ігорем Степан збирався потриматись за його шию, якщо вистачить рук… Були сумніви, що вистачало.
Під зацікавленим поглядом Ігора Лора почувалася ніяково. Їй здавалося, що він знає геть про все… хоча вона заспокоювала себе тим, що навряд чи Зоя б розповідала у всіх подробицях про Лорин колишній вечірній візит до лікарні, та все одно почувала себе незатишно під допитливим поглядом сірих димчатих очей.
Таїса привіталась із Степаном “їхнім” вітанням і за столом першою підняла тему весілля, що відкладається на невизначений термін. Вона розповідала, що “нічого страшного у цьому немає”, що прийняла пропозицію Вадима, а заміж вийшла аж через п’ять років… Правда, Тая скромно промовчала, що з цих п’яти років майже три сподівалася на пропозицію від Степана і лише після жорсткої розмови з ним призначила дату весілля.
Степан постійно був поруч з Лорою і якщо й відлучався кудись не на довго, то лишав її у компанії Тоні і Бакеро.
Таїса з Тонею, після того як дівчат представили одна одній, майже не спілкувалися, лише обмінювалися холодними поглядами. Тоня знала про слабкість блондинки до Степана, і з погляду яскравої брюнетки Таїса розуміла, що та про все знає…
Роман кружляв довкола, усміхаючись. Говорив про те, що “не варто поспішати” і “все ще раз добре обдумати”, аби потім йому не довелось обирати чиї представляти інтереси при розлученні. Ігор, вже будучи напідпитку, не соромлячись, посилав його, потім вибачався, що вирвалося, скрушно опускаючи голову і кланяючись перед Лорою, що “бере до рота такі слова”©.
Друзі Степана Лорі сподобалися. Вона бачила їх уперше, але почувалася так, ніби вони знайомі давно. Слухала різні студентські бувальщини про життя в гуртожитку, про зриви і прогули лекцій, про курйозні випадки під час практики і на роботах колишніх одногрупників. Весела компанія, гучна музика, смачна їжа… Їй подобалося тут. На якусь мить навіть уявила, що таким самим веселим могло б бути і їхнє з Степаном весілля… можливо, колись.
Ближче до півночі Степан подякував друзям за такий приємний і неочікуваний подарунок. Сказав, що час їхати, бо завтра ще до бабусі. Попрощавшись, вони попрямували до парковки. Бакеро і Ігор пішли їх проводити, допомагаючи нести пакети з подарунками.
— То коли ти летиш? — запитав Ігор.
— Після… Хоча ні, вже ж десяте число. Завтра вдень лечу, — відповів Степан, а Лариса від почутого напружилася. Лишилось півтори доби…
— З Гостомеля? — уточнив Ігор.
— Так.
— Стефан?! Стефан, ето ти?! Вот так встрєча! (Стефане? Стефане, це ти?) — пролунало позаду і вся компанія озирнулась на невиского чоловіка з послабленою краваткою.
— Владислав Александрович?.. (Владиславе Олександровичу?) — Степан не очікував побачити тут молодшого Громова.
— Я! Ха-ха! Вот так встрєча! А ми тут с Аліской в казіно сідім! Спустілі все, что било, вот, пошол взять еще деньжат із машини, она же у мєня азартная! Хочет отиграться! (Я! Ха-ха! Оце так зустріч! А ми тут з Аліскою в казино сидимо! Спустили все, що було, ось, пішов узяти ще грошенят із машини, вона ж бо в мене азартна! Хоче відігратися!) — весело розповідав Громов, оглядаючи присутніх, зупинивши зацікавлений погляд на Лорі, котру Степан обіймав за талію. — Наши дєла без ізмєнєній?(Наші справи без змін?)
— Всьо в сілє, нє волнуйтєсь,(Все в силі, не хвилюйтеся) — відповів, помітивши погляд Громова на Ларисі.
— Может сєгодня вєчєром встрєтімся, обсудім дєталі? (Може сьогодні ввечері зустрінемось, обговоримо деталі?)
— Сєгодня я буду занят.(Сьогодні я буду зайнятий.)
— Ну, оно понятно, (Ну, воно й зрозуміло,)— Влад хтиво оглянув Ларису і її смарагдову сукню, що досить виразно підкреслювала всі її принади.
— Я свяжусь с вамі завтра. (Я зв’яжуся з вами завтра)
— Хорошо, отдыхай (Добре, відпочивай), — Влад поспіхом потис руку Степана, проігнорував Бакеро і Ігоря, ще раз озирнувся на Лору, і пішов до казино.
— Що це за хрін? — запитав Ігор, проводжаючи чоловіка поглядом..
— Хоче екскурсію по Африці.
— Він мені не подобається.
— Особисті симпатії в моїй справі не мають жодного значення.
— А ця Аліска — це його дружина? — запитав Бакеро.
— Ні, його донька.
Ігор присвиснув.
— Нормально… Скільки ж їй років? Він же наче молодий…
— Аліса ровесниця Лори, 19 буде у липні, — кажучи це, Степан озирнувся на Ларису.
— І вже промотує гроші татуся?.. Гм… Вона також летить з вами? — уточнив Ігор.
— Ні. Не летить. Це небезпечно.
Степан не бажав продовжувати тему, тому попрощавшись з друзями поїхав з Лорою на квартиру. Вона не задавала питань, і від того він почувався трохи незатишно.
— У тебе немає причин для хвилювання, — згодом сказав Степан у машині, — Аліса мене не цікавить.
— Я тобі довіряю, — відповіла Лора пригнічено. Окрім Аліси мала ще багато приводів для хвилювання… одна думка про те, що Степан їде туди, куди минулого року привозив важке озброєння, холодила нутро.