Дорогою додому Лариса знову мало не задрімала — безсонна ніч нагадувала про себе. Трималася. Купили фрукти і кавуни з динями на базарі біля траси: гостинці додому. Коли сіли назад в авто Тетяна, несподівано, почала розпитувати Степана чому він закінчив школу в 1990, якщо мав у 1989?
— Чому у тебе виникло таке питання? — здивувався Степан.
— Та, то ми вчора з Єгором розмовляли і він запитав скільки тобі років… і один рік в нас не клеївся.
— А я двічі у перший клас пішов.
— Це як?
— Та отак… У мене перед школою померла бабуся і ми запізнилися на початок навчання, а потім в мене помер брат у січні, захворіла мама і я до школи майже і не ходив. Програму шкільну я засвоїв, але директриса була така вперта, що не дозволила мені перейти у другий клас і восени я знову пішов до першого класу. Батько намагався з нею домовитися, але вона була невблаганна… — він усміхнувся і похитав головою.
— Мда-а-а… — протягнула Тетяна.
— То якби ти пішов зі своїм роком… То був би в одному класі з Бакеро? — здивувалася Лора. Вона ніколи не помічала цієї невідповідності років. Навіть не думала про це…
— Так. Були б однокласниками. Але ми і так здружилися . Мабуть, така вже доля, хуліганити разом.
— Так, малята, ДОЛЯ… Але я не про те. Та тітка-директриса — заслуговує на величезну подяку чи могорич від кожного з вас.
— Чому це? — Лора повернула голову до сестри.
— Якби Степан пішов до школи зі своїм роком — то після іспитів поїхав би до Москви, — сказала Тетяна, — і його б не було на водосховищі ТОГО дня коли Юлька Горбач “жартувала”… І навряд чи хтось би зміг тебе врятувати… Це ми з Єгором вчора до такого висновку дійшли. Отакі збіги обставин, малята…
Лора перевела погляд з сестри на Степана. Він, насупивши брови, дивився на дорогу. Життя складається з різних за змістом подій, котрі трапляються з нами чи нашими близькими, друзями, знайомими чи незнайомими людьми. Ми не завжди розуміємо їхнє значення, але кожна з них важлива… Двічі в перший клас… 1980 року був другий похід, 1979 — перший… цього року народилася Лора. А він би точно поїхав…
Фурія вела його. Результати його тестувань у військкоматі її вражали, і після школи на нього чекало місце у Вищій школі КДБ СРСР ім. Ф. Е. Дзержинського (така назва була з 1954 р. до 1992 року. зараз це Академія Федеральної служби безпеки РФ) і особисто генерал-лейтенант Леонід Постніков, тодішній керівник, був зацікавлений у ньому. Тому після закінчення школи він би поїхав до Москви… І на водосховищі б точно не був… І з Горбачем не бився б… І Лариси б він ніколи не знав… і не дізнався б про її існування.
— Хороший висновок… — кивнув Степан.
Поява чорного позашляховика біля дому Ільченків привернула увагу сусідів — Відьмак привіз дівчат! Тетяна стрибала біля машини, як козеня, доки Степан розвантажував речі дівчат і гостинці. Матір обіймала доньок, менша щебетала, як їй там все сподобалося — це була її перша поїздка на море, та ще й з такими казковими умовами проживання, а старша мовчала, майже не відводячи очей від Відьмака. Зачинивши багажник, він обійняв її.
— Я зараз до бабусі і десь через півгодини заскочу до тебе, — сказав Степан. Лора лише кивнула у відповідь — клубок підступаючих сліз стискав їй горло, але вона не заплакала.
Хризонівна радісно зустріла онука, намагалася його нагодувати і дуже обурилася, почувши, що він зараз же їде, бо у нього через пару годин літак.
— Та що ж це робиться? Не міг раніше повернутися? Навіть не поговорили! Що мені людям казати, як запитають про тебе і про Лариску?
— А чому ти маєш комусь щось пояснювати? Яке їхнє діло, що у мене з нею? Нехай за собою дивляться, — Степан поцілував суху шкіру бабусиної щоки, — все, бабусю, я поїхав.
— Бережи себе, Степане. Ти ж у мене один лишився…
— Я в себе теж один, — він усміхнувся.
— Це на скільки?
— Три місяці. Не сумуй. О… тобі скоро приїде сюрприз.
— Який?
— Побачиш, — усміхнувся, відчиняючи машину.
Через тиждень ВІра Хризонівна отримає свій сюрприз: путівка в санаторій в Саки — на три тижні, на лікувальні “грязі” і квитки на поїзд: туди і назад. Такий сюрприз їй дуже сподобається і вона його прийме.
Лариса чекала його біля хвіртки. Лиш він вийшов із машини — вона притулилася до нього і він загорнув її в свої обійми.
— П’ятого вересня, в п’ятницю, я планую прилетіти в Україну. Не можу зараз сказати точний час, бо не знаю, як то все буде, але будь ласка… дочекайся мене в цей день біля центрального корпусу училища…
Лора кивнула.
— Повтори.
— П’яте вересня… — почала Лора тремтячим голосом, — п’ятниця… біля центрального корпусу…
— Так. Я приїду. Ну, все мАла, час. Тільки не плач. Мені пора їхати.
Довгий прощальний поцілунок, звичайно, сльози Лариси, бо стриматися цього разу вона не змогла…
Тоня жила весь цей час у Києві і прийшла до Лори лише наступного дня, бо вони з Бакеро приїхали перед виїздом у Крим “зібрати речі на Казантип”. Помітила кулон.
— Діамант… ну нічого собі, — вона захоплено розглядала прикрасу. — Скільки карат?
— Я не пам’ятаю… наче 33… там у футлярі лежить папірець, на ньому має бути написано… Але Степан казав, що він без дефектів, дуже чистий.
— Ну, Степан у тебе молодець. Друга половина, кажеш, у нього?
— Так.
— Коли приїде, нехай замовляє на заручини нову прикрасу, — засміялася Тоня, — ось на цей пальчик, — дівчина вказала на безіменний палець правої подруги, — і діаманта на нього, бо близнюки мають бути разом.
— Ой, Тоню… Я згодна жити і без прикрас, тільки б він був поруч…
— Лорко, це ж діаманти! Найкращі друзі дівчат! І таких друзів має бути БАГАТО. Тим більше, що Степан МОЖЕ тобі їх забезпечити.
— Так… Може, — Лариса зітхнула. Довго пояснювати, — от тільки ці друзі не можуть ні обійняти, ні сказати добре слово.
— Вони можуть круто фінансово підтримати, раптом що.
— Це ж його подарунок… — Лора перелякано поглянула на Тоню. Вона не здасть його в ломбард…
— Все, все… спокійно. Це я просто висловлюю припущення…
Вони ще обговорювали дачу, море… і Тоня сказала, що було б добре туди поїхати всім наступного року парами. Можливо. Наступного року буде видно. Знову ситуація, яку так просто не поясниш подрузі…
На День Незалежності Тетяна ПОЇХАЛА до Києва з подружкою Інною, меншою сестрою Ірини. Єгор чекав Таню. Вони погулялися містом, посиділи у кав’ярні, про яку Інна потім розповідала пошепки від захоплення. Хлопець поривався відвезти їх додому машиною, але Тетяна відмовилась і він провів їх на останню електричку. Просив про наступну зустріч, але Тетяна лукаво усміхалась і нічого не обіцяла. Сказала, що подзвонить. Потім. Коли? Ще не знає…
Інна була вражена, якого хлопця подруга собі “підчепила” на морі. Але Тетяна мовчки кивала і нічого не пояснювала приголомшеній подрузі. Між ними величезна прірва. Його увага приємна, але по-перше — вона ще мала, а по-друге — він з іншого світу…