Він притулився губами до її волосся. Його і самого трохи напружувала та легкість, з якою Фурія пішла, але думати про це не хотів. Найближчим часом нічого не буде відбуватися…
— У мене є для тебе подарунок, — сказав Степан, коли Лора трохи заспокоїлася, — хотів подарувати тобі його завтра, а оце подумав… що краще буде зараз.
ВІн прибрав праву руку з її плеча і поліз до кишені камуфляжних штанів.
— Сьогодні забрав. Майстер встиг.
Лариса підняла голову і поглянула на продовгуватий блакитний оксамитовий футляр, котрий Степан тримав у руці.
— Що це?
— Те, що буде тобі про мене нагадувати щодня, — він відкрив його і дістав золотий ланцюжок з підвіскою, котра являла собою діамант у золотому колі.
— Це те, що я думаю? — Лора приголомшено дивилася на підвіску.
— Так, це діамант, але я знайшов його сам. В Заїрі. Коли він ще був Заїром. Камінь був довгим і майстер розрізав його на два. Він чистий у всіх сенсах. І методом отримання і своєю якістю… Колір D, не має жодних дефектів. Ні внутрішніх, ні зовнішніх. 33 карата (4,4 mm). Міжнародна класифікація чистоти — FL,Flawless, тобто бездоганний, як і ти.
Лора перевела на нього погляд, а очі знову наповнилися сльозами.
— Ти прощаєшся зі мною?…
— Ні, Наядо, я повернуся до тебе. Обов’язково. Цей камінь буде в тебе, а інша його частина лишиться в мене, — Степан дістав необроблений камінь з футляру, показав Ларисі і заховав у кишеню штанів. — Ми ж з тобою — близнюки, по гороскопу, як і ці камінці. Будемо шаманити на швидке повернення.
Він усміхнувся, а Лора знову поклала голову йому на груди.
— Ти не хочеш приміряти мій подарунок?
— Хочу, — схлипуючи, відповіла Лариса. Розуміння того, що це остання ніч перед розлукою, стискало серце невимовною тугою. Вона так звикла до нього за цей час… Від ночі концерту вони завжди спали разом. І от лишилась одна ніч, а потім він поїде…
— Лоро, не плач, будь ласка, а то я теж заплачу.
— Добре… Я зараз… — вона перевела подих і сіла спиною до нього. Степан одягнув їй на шию ланцюжок з підвіскою і застебнув. — Дякую.
— У вересні я приїду… Обіцяю, — він поцілував її в шию і обійняв ззаду. Вони довго сиділи мовчки, кожен думаючи про своє. Потім Степан порушив мовчанку. — А давай на якийсь час спробуємо забути, що завтра ми поїдемо звідси, забудемо про Фурію, про Африку… повечеряємо і підемо на пляж.
— На пляж?
— Так. Ми з тобою, доречі, ще ні разу не купались голяка, — він усміхнувся.
— Голяка? — Лариса здивовано поглянула на нього, — але ж … там люди ходять…
— Якщо це єдине, що тебе спиняє, то зробимо додаткову вилазку вночі. Плавати без одягу прикольно, — він підморгнув їй і вона, нарешті, усміхнулася.
— І часто ти купався без одягу вночі?
— Вночі ще ні разу. Купався завжди вдень, у суто чоловічій компанії, коли виїжджали з джунглів на узбережжя океану, — Степан поправив Лорі підвіску, — а вночі, та ще й з дівчиною… Має бути цікаво.
Так і зробили. Правда, Лариса і Степан не лише купались… і спати лягли на світанку. Тетяна ж проговорила весь вечір в альтанці з Єгором.
Виїжджати мали рано. Легкий сніданок, міцна кава… Попрощались з Макаром і Мариною, котра навіть заплакала при розставанні. Питала, коли приїдуть наступного разу — вони не знали… Єгор теж прийшов попрощатися. Він разів п’ять запитав Тетяну чи вона не загубила його номери телефонів і запропонував на День Незалежності зустрітися на майдані біля Головпоштамту о 15.00. Він буде чекати. Тетяна усміхалася, але нічого не обіцяла.