Категорії
Фантомна Довіра

⌘ 23

Кіра Дмитрівна пішла, а Лариса не могла зрушити з місця. Ноги ніби налилися свинцем. Вона дивилася, як від неї віддалялася неймовірно гарна тендітна жінка, у білосніжній дорогій сукні, неспішним прогулянковим кроком повертаючись до своєї такої ж білосніжної дачі. Красива, елегантна, безсердешна… Йде, насолоджуючись пейзажем, щойно озвучивши свій намір зруйнувати її життя… 

Сльози самі навернулись Лорі на очі і, сівши на гарячий пісок, вона розплакалася. 

Підїхавши до двору, вже під вечір, Степан побачив відчинені ворота. Дивно. Чому Макар їх не зачинив? І чому відчиняв? Коли в’їхав — помітив білий Land Cruiser, запаркований збоку, біля альтанки. Насупився. Він добре знав чиє це авто — Фурії, і вона не попереджала про свій візит… Біла постать вийшла з тераси і пішла до нього. Степан вийшов з машини і поглянув згори вниз на свою кураторку.

— Щось довго ти їздив, — сказала Кіра Дмитрівна, підійшовши ближче, — все добре?

— Так. Все так, як потрібно. А що ви тут робите?

Розмовляли без вітань. Як завжди.

— Це моя дача. Ти забув?

— Домовленість була, що ця дача у моєму повному розпорядженні до 12 серпня, а сьогодня, як я знаю, лише 11, — він дивився на жінку, примруживши погляд.

— Мені захотілося поїхати до моря, — Фурія усміхнулася.

— Чому не попередили про приїзд?

— Не бійся, я не лишусь, у мене справи в місті. Власне, я вже їду. Тільки віддам тобі подяку за виконану роботу, — з кишені сукні Фурія дістала конверт і подала Степану. Він зазирнув, перерахував долари і закинув конверт на торпеду позашляховика.

— Конверт міг привезти кур’єр, як завжди, — сказав він, впиваючись поглядом в холодну блакить погляду жінки. — Що ви хотіли від Лори?

— Вона відмовилася від університету.

Степан мовчки дивився на Фурію. 

— Хоче — тебе, але не отримає.

Це моя остання поїздка.

— Ти не зможеш жити як всі, Стефане. Ти не створений для мирного існування.

— Зможу.

— Побачимо, — Фурія скривилась і пішла до свого авто.

Вони не вітались і не прощалися. Ніколи. Така манера спілкування була з самого початку їхнього знайомства і його вона цілком влаштовувала. Макар зачинив ворота, помахавши вслід білому позашляховику, а Степан пішов у дім — потрібно було знайти Ларису.

— Лора не обідала, — стишено повідомила йому Марина, коли він зайшов до вітальні. — Вона поговорила з Кірою Дмитрівною, повернулася вся заплакана, пішла до ванної, а потім у кімнату і досі не виходила. Не знаю про що говорили, але Кіра Дмитрівна була дуже незадоволена…

— Дякую, Марино, — відповів Степан і попрямував до їхньої кімнати.

Лариса лежала в ліжку, обличчям до дверей і лиш Степан прочинив двері — їх погляди зустрілися.

— Привіт, — він зайшов і сів на ліжко поруч із нею.

— Привіт…

— Фурія поїхала, — Степан погладив їй спину, але цей рух викликав лише сльози в її очах, — сказала, що ти відмовилася від університету.

ВІн ліг поруч, обличчям до неї, і мовчки витер їй сльози з обличчя.

— Не плач, болітиме голова.

— Вона запитала, чи я вагітна… а потім… сказала, що так буде легше нас роз’єднати… — ковтаючи від сліз слова сказала Лора, — що вона робитиме?

Він прибрав пасмо волосся, що впало їй на чоло.

— Іди до мене, — Степан ліг на спину, вклавши Ларису собі на груди і гладив їй спину однією рукою, а іншою волосся, — найближчим часом вона нічого не робитиме. Навпаки, оберігатиме, бо якщо з тобою чи твоїми рідними щось трапиться — знає, що підозра впаде на неї. Тому не думай зараз про це. Якщо Фурія і підготує якусь пастку, то їй на це потрібен час. Кіра Дмитрівна любить прораховувати кожен крок. Це має бути щось особливе, карколомне. Хтозна коли все буде готове і де ми з тобою будемо тоді.

Коментарі з Facebook