Лора чула, як Таїса ще щось говорила Степану, але не могла розчути її слів: далеко і занадто тихо, та вона добре розчула його відповідь.
— Таїсо, тобі не набридло?! Вадим — мій друг і ТВІЙ чоловік. Все. Крапка.
Вони пішли вперед, і коли Лариса підійшла до них, Степан і Тая вже сіли на кам’яні брили біля сусідньої дачі, приєднавшись до інших. Тетяна сиділа поряд з Єгором, Вадим з Таїсою і Степан сам, на крайній каменюці. Він озирнувся до Лори і простягнув до неї руку, закликаючи сісти біля себе. Вона почувала себе ніяково після того, як підслухала його з Таїсою діалог. Повільно підійшла і сіла.
— Тобі вже краще? — запитав він, обережно обіймаючи свою малу, щоб не розлився чай з чашки в її руках.
— Так, трохи краще, — розгублено відповіла Лора і кивнула. Казати йому, що чула їхню розмову з Таїсою чи ні? Вагалася…
— Коли наступного разу вирішиш за кимось шпигувати, не бери з собою такий ароматний чай, — прошепотів він їй на вухо і усміхнувся.
Лора відчула, як від обличчя у неї відхлинула кров, подих перехопило, а горло стис клубок. Вона поглянула йому в очі, в яких виблискували золотаві промені захо́ду сонця, роблячи їх майже однакового кольору, і не знала, що йому відповісти. Степан усміхався і не відводив від неї погляду. Який сором… Що він про неї подумає?..
— Я… — почала говорити Лора і руки затремтіли. Степан швидко підхопив її чашку, бо чай почав виливатися через край, а вона розгублено продовжила говорити, майже пошепки, ковтаючи слова. — Я не спеціально… Вибач… Так вийшло, правда… я не хотіла підслуховувати… я лише хотіла піти до вас на пляж, а ви…
Степан поставив чашку на камінь і поправив їй волосся.
— МАла, я не сварю тебе, просто даю пораду на майбутнє, — він поцілував її губи невагомим поцілунком і пригорнув до себе, — це навіть добре, що ти все чула… Але я не дуже точно впіймав момент, коли ти з’явилася.
— Ти казав, що не бачиш віддачі від роботи…
— Так. Під кінець. У тебе мало з’явитися багато питань…
— Багато.
— Обіцяю відповісти на всі, тільки не зараз. Забагато вух.
— Добре.
— Ми вам не заважаємо? — поцікавилася Таїса. Степан з Ларисою говорили тихо і розчути про що мова було неможливо, але ж цікаво…
— Ну, ти нас трохи відволікаєш, — відповів Степан, повернувши до Таї голову і Тетяна пирснула від сміху. Було незрозуміло чи відповідь Відьмака так її розвеселила чи причиною сміху було щось почуте від Єгора, але Таїса перевела на неї суворий погляд.
— А давайте на гідроциклах поганяємо!, — запропонував несподівано Єгор.
— Це погана ідея, — голос Степана прозвучав дуже категорично, — на гідроциклах немає фар — сонце сідає, поки ми за ними сходимо — буде вже темно, а ганяти в темряві по воді — небезпечно.
— Та ну! Прикольно ж! — не вгавав Єгор, — ми з хлопцями ганяли — це такий кайф!
— Ні. Ніяких гідроциклів. Випадкове зіткнення і може трапитися трагедія.
Лора принишкла біля Степана, уявивши собі такий сценарій.
— Та все буде нормально! Ми ж одягнемо рятувальні жилети!
— Єгоре… Послухай мене. Не потрібно спокушати долю. Де гарантія, що тіло відкине на спину, а не на живіт?
— Степане, ну ти все так розписав похмуро… — обурився Єгор.
— Так. Краще я тобі це все розпишу на словах, ніж доведеться переживати все це в реалі.
Єгор хотів ще щось відповісти, але Тетяна його осмикнула.
— Степан правий, — сказала вона, — не варто спокушати долю. Диво може не повторитися…
— Яке диво? — перепитав хлопець.
— Я потім тобі розповім…
Степан пригорнув Ларису і поцілував у скроню. Диво її повернення до життя він досі пам’ятав у найменших деталях так, ніби це все було лише вчора. Вона не єдина кого він рятував, але вона була першою…