— Я назву одну з причин, по якій тобі Степанова робота не підійде, — усміхнувся Вадим.
— Ану…
— Мови. Скільки мов ти знаєш?
— Ну… Англійська, російська, українська…
— Все?
— Все, а скільки треба?
— Багато. І вчити — швидко.
Єгор поглянув на Степана з недовірою.
— Я зрозумів… Ти — поліглот?
Степан кивнув.
— І скільки мов ти знаєш?
— Я ніколи не рахував. Існує ще багато різних діалектів — їх рахувати, то невдячна справа…
— А які групи?
— Африка і Європа. Зв’язок, як розумієш, прямий.
— Колонії, — Єгор приголомшено дивився на Степана, — блін… чому ми раніше про це не почали говорити? Ти був стільки часу поруч і я не знав, що ти такий кадр… я думав, що ти просто якийсь штабник. Ганяєш туди-сюди з паперами. Ти… ти, мабуть з розвідки… Ти у них перекладач?! — запитав хлопець, вчепившись за відому йому інформацію.
Степан не відповідав нічого, просто дивився на хлопця.
— Ну скажи, я вгадав?
— В мене є робота — я її виконую. Сьогодні роблю щось для одних, а завтра — для інших.
— Вгадав, — усміхнувся Єгор задоволений собою, — ти перекладач. А в Африці ти на якому узбережжі більше буваєш? На Західному? Чи на Східному?
— Та коли як. Минулі роки більше якось був Центр, потім Захід, але Схід теж, іноді, трапляється — Еритрея.
— Чув… А ця, як її… Ну, там, капець був… минулого року… О! Сьєрра-Леоне! Там якісь вояки цивільним руки відрубували! Це правда? — запитав з запалом Єгор. Степан опустив голову.
— Правда.
— А чому?
— Президент закликав “взятися за руки” заради національної злагоди, а бойовики ОРФ (“Об’єднаного революційного фронту”) почали відрубувати цивільним кисті рук і скидати їх на сходи президентського палацу. Всім підряд. Скалічили майже двадцять тисяч цивільних, — голос Степана зазвучав напружено і Лора відчула, як його рука міцніше стисла її талію. Минулого року… Минулого року він хотів все облишити, через події у Сьєрра-Леоне… Мабуть, ці бойовики були його “клієнтами”…
— Ну, але ж у вас там імунітет? Вас не чіпають?
— Це Африка, Єгоре, там ні в кого немає імунітету.
— А спостерігачі? Миротворці?
— В Сьєрра-Лeоне ще не введений миротворчий контингент. І з чого б у них був імунітет? Це просто військові. І ніхто: ні миротворці, ні спостерігачі не перебувають у безпеці. Ніде. Руанда це дуже дохідливо всім продемонструвала у 94-му.
— А що там було?
— Вони стратили десять бельгійських миротворців. З тортурами і знущаннями. Спочатку миротворців оточили і запропонували здатися. Вони погодилися, а потім, — Степан замовк,— я не хочу озвучувати все, що з ними зробили. Буде бажання — почитаєш.
— А давайте змінимо тему, — запропонувала Тетяна.
— Давайте, — погодився Степан.
— Та ну! Тобі не цікаво? — перепитав Єгор.
— Як людям відрубують руки і катують? Ні! Мені від цього страшно! — обурилася Тетяна.
— Добре. Тоді розповідай про диво. Що там у вас сталося?
— А що про диво розповідати? Он вони, два дива, обоє, сидять, — Тетяна кивнула на сестру і Степана. — Відьмак і Русалка…
Вона розповіла про випадок на водосховищі, не згадуючи того, що трапилося потім. Просто описувала подію і свої переживання — що дуже злякалася, коли дізналася, що могла втратити сестру. Як раділа поверненню її з лікарні і як вони тоді з бабусею пекли печиво. Як вона, ще мала, дивилася, як обирали найкраще… Потім перевела тему на печиво. Тетяна розповіла, що це сімейний рецепт і що воно дуже смачне — Степан підтвердив. Смачне. Тетяна тактично оминула розповідь про те, що понісши тоді коробку з гостинцем сестра повернулася вся в сльозах і плакала майже цілий рік, доки Степан не поїхав з селища. Печиво, горіхи… Єгор був вражений, що у родини дівчат є така особлива сімейна історія, яку вони знають, бо у нього всі з міст, нічого такого немає. Ну, принаймні він ніколи не чув.