Вранці їх розбудив настирний дзвінок у двері. Степан поглянув на годинник — сьома ранку… Рано, особливо враховуючи те, що заснули майже на світанку.
Хто міг прийти так рано? Він поцілував сонну Лору у чоло, сказавши, щоб спала, одягнув джинси і пішов відчиняти. По дорозі зазирнув до ванної — можливо, прорвало воду і це сусіди знизу? Все нормально, води ніде не видно. Поглянувши у вічко вхідних дверей, зітхнув і відчинив.
— Довго відчиняєш, — почула Лора незадоволений жіночий голос і його звучання вмить позбавило її бажання спати.
— Я спав.
— Телефон не відповідає.
— Я вийняв батарею.
— Ще скажи, що вийняв, щоб виспатися і сам спав, — гмикнула жінка. Голос не молодий… Невже Фурія?
— Не сам, але ж я спав.
— О, а що це ти, заміняв мішені в тирі?
— Так.
— Виганяй свою хвойду і звари мені кави. Є справа.
— Вона — не хвойда, і ви обіцяли мені десять днів відпустки.
— Не хвойда?.. — перепитала жінка і Лора почула, як від прихожої у напрямку спальні через залу зацокали підбори. Голос Степана прозвучав на вході в тамбур.
— Ви не будете вриватися в мою спальню з оглядинами.
— Стефане, доки ти працюєш зі мною — ніякого приватного життя ти мати не можеш.
Крізь матові скляні двері Лариса бачила лише темні силуети супроти світла у дверному отворі. Степан загородив собою вхід і не пускав Фурію всередину тамбуру.
— Нехай так. Але вона має право на приватність.
— Я її знаю?
— Опосередковано.
— Гм… Добре. То може ти пригостиш мене кавою? На кухні, а ВОНА до нас приєднається?
— Я запитаю.
Лора чула як ранкова гостя, цокаючи підборами, пішла на кухню. Сіла в ліжку і озирнулася. В кімнаті зовсім не було її одягу… А ті речі, в яких була вчора на концерті — джинси, футболка і джинсова куртка, куплена Степаном — весь цей одяг лишився у ванній. Саме звідти розпочалася їхня шалена ніч.
До кімнати зайшов Степан. ВІн був насуплений і мав винуватий вигляд.
— Я чула… — сказала Лариса, — якщо ти принесеш мої речі з ванної — я вийду до неї на кухню.
— Ти не повинна.
— Вона ж все одно дізнається хто я.
— Добре. Я зараз принесу, — Степан вийшов. Лора чула, як він перемовився кількома фразами з гостею. Що саме хто кому казав — вона не розчула, бо говорили тихо. Степан повернувся з її речами, поклав їх на ліжко, а сам пішов до шафи, одягнув футболку і дістав з верхньої полиці два брелоки, схожі на автомобільні ключі з пультом від сигналізації. Дивно. Навіщо вони йому? Запасні ключі? До чого? Але потрібно було уточнити інші свої здогадки…
— Це Фурія? — тихо запитала Лариса, одягаючи джинси.
— Так, — він озирнувся і насуплено кивнув.
Лариса одягнула футболку і поглянула на Степана. Не знала ні що робити, ні що казати. Він підійшов, пригорнув її до себе і поцілував у чоло.
— Пам’ятай, вона — маніпулятор. Тому думай над кожним сказаним словом і особливо над тим, що почуєш. Не вступай з нею в діалог і відповідай ухильно на її питання.
— Від твоїх слів мені вже страшно…
— Не бійся. А я спробую виторгувати для нас трохи більше часу.
— Це можливо? — Лора з надією поглянула на Степана.
— Якщо вона хоче відправити мене назад в Одесу — можливо. Довірся мені.
— Я тобі довіряю…
Він поцілував її в ніс.
— Ходімо, я приготую тобі мій фірмовий ледачий айріш.