Наступну пісню Лора знала — You and I (I lose control) (Ти і я ( Я втрачаю контроль)). Також повільна композиція і Степан наспівував їй її на вухо, то співаючи, то цілуючи надчутливу шкіру і гойдаючись в такт, що викликало відчуття тепла всередині і бажання піти звідси та зачинитися з ним у квартирі на найближчий тиждень, як мінімум. До кінця пісні Лариса точно знала, що лишатися тут до кінця концерту, а це, як мінімум, на цілу годину вона не має сили. Присутність Степана позбавляла здатності думати. В голові був тільки ВІН і шалене бажання до нього. Стихли останні звуки пісні і Лора обернулася до об’єкта своїх бажань.
— Забери мене звідси.
— Ти впевнена, що не хочеш бути на концерті? — перепитав Степан вдивляючись їй в очі. — Це ж подія.
— Ти моя подія… Я хочу бути з тобою.
Він усміхнувся самими очима і поклавши руку Бакеро на плече щось йому сказав. Циган кивнув, він стояв праворуч, так само обіймаючи зі спини Тоню, і Степан з Ларисою почали просуватися з центру на край, до величезного червоного банера другого спонсора концерту — “West” . До цього краю було ближче. Роман смикнувся слідом за ними, але Бакеро його спинив. Степан йшов першим, міцно тримаючи Ларису за руку і прокладаючи шлях. Невдовзі вони вийшли з натовпу і пішли до виходу.
— Не шкодуватимеш, що не добула концерт до кінця? — запитав він обіймаючи її за талію.
— Ні. Я і йти не дуже хотіла, мене Бакеро з Тонею вмовляли останні дні піти… Це ж він, виходить, знав, що ти приїдеш і не сказав мені?
— Ніхто не знав, чи я буду. І я сам не знав, чи в мене вийде. Як тільки зрозумів, що можу їхати — гнав сюди, щосили. Майже всю дорогу на мигалці… Якби концерт почався вчасно — довелося б наздоганяти вас по дорозі додому.
— Ти ж міг подзвонити Бакеро.
— Якби не встиг — подзвонив би, — Степан підвів її до виходу, і вони пішли до парковки. Але підійшли вони не до звичного їй Land Cruiser-а, а до іншої машини… Лорі не було зрозуміло яка саме марка цього авто, але воно було досить велике і… незвичайне. Майже весь його корпус був занурений у сталеву варену раму спереду, вгорі і ззаду, на якій кріпилися протитуманні фари. Багато фар. Стаціонарна мигалка. Динамік. Також з боку водія стирчала довга труба з загнутим вперед і трохи до капоту кінцем. Колеса були з незвичною гумою. Лариса не розуміла, що саме у цій гумі дивного, але виглядала вона якось не так… (гума підвищеної прохідності, з грубшими і глибшими протекторами).
— А що це за машина? — здивовано поглянула на авто Лора.
— Це такий позашляховик, який використовується за призначенням, — Степан усміхнувся і відчинив їй дверцята. Постійно усміхався, відколи вони зустрілися. Був дуже радий її бачити знову, і не тільки… — Він не по асфальту красується, а їздить по серйозному бездоріжжю.
— А що це таке? — вона вказала пальцем на сталеву раму, зацікавлено її розглядаючи.
— Bullbar, штовхач чи його ще називають кенгурятником. Для захисту кузова від зіткнення з тваринами чи ще чимось… Цікаво, що у нас це називається “кенгурятник”, а в тій самій Австралії щось на зразок “бичарник”, — Степан засміявся, — бо bull — це бик…
— Ти був у Австралії? — Лариса перевела на нього здивований погляд.
— Ні, не був, на щастя. Там стільки отруйної живності, що Африка, як на мене, якось, краще…
Лариса кивнула і пішла до пасажирського місця. Так, чула про австралійську живність. На передньому сидінні лежав… бронежилет. Степан, насупившись, поглянув на “пасажира”, підняв його і закинув на заднє сидіння — скинув його сюди перед виїздом і забув прибрати. Лора сіла в салон, спершись на подану ним руку. На кермі красувався логотип “Nissan”. Ну хоч з маркою прояснилося.
Озирнулася, доки він обходив авто. Салон звичайний, затишний. Знайомий аромат хвої. На задньому сидінні бронежилет опинився у “дружній” компанії якоїсь зброї. Точно не “калаш”, придивившись, Лора побачила на ній оптичний приціл — снайперська гвинтівка… Степан сів за кермо і відчув наполоханий погляд Лариси.
— Наядо, що тебе так налякало? Все ж добре, — Степан схилився до неї і погладив по щоці. — Я тут, живий і здоровий.
Лариса перевела погляд на пластир.
— Ну, трішки покоцаний, — він усміхнувся, торкнувшись кінчиками пальців пластиру. — Це взагалі прикра випадковість, там така хрінь колюча росте — гледичія/Схожа на акацію, а колючки, як оленячі роги, і я трохи не вписався, подерся. Гірше сейби, чесне слово.
Степан пристібнув її паском безпеки.
— Сейби?
— Теж колюча хрінь з Африки. Бавовняне дерево. Там колючки, як кігті, але лише по стовбуру і нижніх гілках, а ця ж зараза всюди колюча. Давай я потім тобі розповім? — він поцілував своїм особливим невагомим поцілунком її губи і завів машину.