І вони не говорили. Майже. Степан дістав з багажника велику спортивну сумку і рюкзак. Задумливо поглянув на великий металевий ящик. Потім махнув рукою і сказав, що “вже завтра”.
— Що завтра?
— Це холодильник. Завтра дістану з нього все.
Вони пішли до під’їзду і ліфтом піднялися нагору. Сумки Степан поставив в прихожій. Зняв куртку і кинув на тумбу.
— Мені потрібно в душ.
— Я можу потерти тобі спинку, — Лариса притулилася до нього і грайливо зазирнула в очі. Вони вже бували разом у ванній і не лише для того, щоб там митися, але цього разу Степан якось криво усміхнувся.
— Це не дуже хороша ідея.
— Я щось не маю бачити? — напружилася Лариса.
— Наядо, спокійно, — він її обійняв, — не накручуй себе. Ніяких засосів і слідів від нігтів на мені нема. Ти тільки не нервуй, добре?
— Добре… — все ж вона нервово видихнула і піджала губи, розгублено бігаючи очима по ньому і по прихожій.
— Ти обіцяла, — нагадав Степан підчепивши футболку.
Коли він роздягнувся — Лариса прикрила рота рукою. На його грудях, крім синця від паска безпеки, синіли дві гематоми від куль, котрі прийняв у себе бронежилет, але ударна сила лишила свій слід у вигляді характерних синців: одне попадання — нижче лівого соска і друге — трохи нижче першого, більше на бік. Вона б їх все одно побачила, просто потім…
— Все добре, — нагадав він їй і обійняв. Лора притулилася до його гарячого тіла і з очей потекли беззвучні сльози. — Все добре, мАла.
— Так… — сказала тихо Лариса, починаючи розуміти прихований зміст його мовчання і недомовок. Розуміти, що їхні стосунки ніколи не будуть такими, як у всіх. Що просто з ним — не буде. Ніколи. Але відмовитися від Степана і жити спокійно вона не зможе, бо хіба ж можна жити без серця?.. А її серце належить йому.
Лариса підняла голову і, поглянувши йому в очі, зустріла вичікуючий пильний погляд. Він хвилювався за те, як вона сприйме побачене — сприйняла відносно спокійно, без істерики… Це добре.
— А мазь шамана?..
— Лишилася в іншій машині.
Лора зітхнула.
— Тепер я можу потерти тобі спину?.. — запитала тремтячим голосом.
— Можеш робити, що забажаєш. Ці десять днів я — цілком і повністю твій.
Лариса намагалася не думати про те, що десять днів — це дуже мало… Вона хоче Степана назавжди, та була вдячна небесам і за цю коротку можливість побути з ним перед довгою розлукою. Розуміння обмеженого відрізку часу, що є у них для того, щоб побути разом, підсилювало всі відчуття і кожен дотик відчувався особливо гостро, накриваючи шквалом відчуттів, котрий не задовольняв їхню спрагу одне по одному і ледь вони переводили подих — це ж розуміння штовхало знову у полум’я пристрасті. Лариса упивалася кожним його дотиком і поцілунком, намагалася увібрати в себе якомога більше його ніжності та насититися його ласкою — і не збожеволіти від розмаїття почуттів, котрі її переповнювали. Вона казала, що кохає, а він знову мовчав…