Категорії
Фантомна Довіра

⌘ 13

Дорогою додому Лора запитала Степана про історію виникнення незвичайного вітання. Насправді, її цікавило все, що стосувалося Таїси, але влаштовувати йому допит не наважувалася. Почала здаля.

— Це давня історія. Я, коли повернувся з Москви до Києва, жив у гуртожитку в кімнаті з Вадимом, а Тая з ним зустрічалася. Вони побралися минулого року, в квітні. Так от. Поїхала Таїса з батьками на гірськолижний курорт в Альпи і понесло її там на закриту трасу. Гори — це її наркотик. В результаті невдалого спуску, вона зламала обидві руки.

— Ого… 

— Так. Причому це сталося на другий день перебування там родини. Мусили всі повертатися. Відпочинок був зіпсований. Батьки незадоволені, сердиті, а вони у неї — люди дуже серйозні, обоє при погонах. І от сидимо ми з Вадимом в кімнаті, нікого не чіпаємо, куримо косяк, і тут, раптом, приходить Таїса, — Степан засміявся. — Сюрприз такий в гіпсі. Нас на хі-хі пробило, ну просто до істерики — ледь заспокоїлися. Тая почала нас буцяти ногами. Наступного разу зайшла, а я кажу, ну, давай буцяй наперед, бо я ж все одно тобі щось зараз про руки скажу, горечко. З того часу і пішло.

— То це тільки з тобою?

— Так, це наше персональне вітання.

 Лора усміхнулася, хоча всередині вся насторожилася. Персональне вітання… Ага.

— Таїса — екстремалка. Любить дуже гори. Вадим з нею їздив постійно, мене теж пару разів витягли, але я — не фанат. Можу підніматися, але я не відчуваю того захвату, як вони, коли деруся по якихось каменючостях вгору. Не моє.

— А Вадим — фанат? Чи через неї ходив?

— Через неї, — Степан усміхнувся. — Він взагалі з висотою не дуже дружив, але заради неї — дерся. Ну, а потім якось звик і сподобалося.

— Ти теж через неї?

Степан поглянув на Лору і зустрів допитливий погляд зелених очей.

— Ні. Мені було просто цікаво, до того я ніколи не ходив в гори. Після також. Я розумію, що ти хочеш знати, Лоро. Чи спав я з нею? — Ні, не спав. Чи знаю я про її почуття? — Так, але Вадим — мій дуже хороший друг і його дружба для мене набагато важливіша. І Таїса це також знає. 

— Вона мені дещо сказала, коли йшла… — Лора вагалася чи говорити Степану те, що почула, але дуже хотіла знати, чи все справді так, як сказала Таїса.

— Що саме?

— Що ти “одинак і тобі ніхто не потрібен… жодна з нас”. Думаю, вона мала на увазі жінок взагалі…

Степан мовчки вів авто, ніяк не виказуючи своєї реакції на почуту фразу. Пауза затяглася і Лора почала нервувати.

— Це — не так, — сказав він нарешті. — Але доки я не закінчу почату справу, я не можу собі дозволити розкіш мати сім’ю. І коли це все закінчиться — я не знаю.

Лора намагалася знайти якісь правильні слова, що були б доречні зараз, але жодної розумної ідеї не знаходилось і вона вирішила, що краще нічого не відповідати. Мовчання — золото.

Коли їхнє селище з’явилося вдалині, Степан, несподівано, звернув на дорогу до промзони.

— А куди ми їдемо? — здивовано запитала Лора, відійшовши від роздумів.

— Що значить — куди? — усміхнувся Степан. — Вчитися керувати автомобілем. Ти забула?

— Е… Перше заняття вже сьогодні? 

— Так. Сьогодні. Міняймося місцями.

Опинившись за кермом, Лора розгубилася.

— А якщо я щось зроблю не так? — невпевнено запитала Лариса.

— Наприклад? Що ти можеш тут зробити не так? Дорога — пряма, дерев — немає, лише кущі верболозу і канави обабіч. Якщо ти якимось дивом і зможеш туди заїхати — приженемо трактора і витягнемо. Не проблема. Ти, головне, заспокойся. І послухай уважно, що я тобі скажу. Готова?

— Готова…

— Добре. Поглянь вниз — там три педалі: ліворуч — щеплення, по центру — гальма, праворуч — газ…

Керувати авто виявилося не так вже і складно. Вона проїхала прямо, до воріт підприємства. За декілька підходів, виконуючи інструкції Степана, змогла розвернути машину і поїхати у зворотному напрямку, до траси. Дофамін зашкалював. Їй дуже подобалося керувати авто, а ще бачити веселі вогники в очах Степана і чути від нього похвалу. Не доїхавши до траси метрів п’ятдесят, Лора зупинила машину. На теорію і практику у них пішла майже година.

— Дякую. Це так круто, — сказала вона, несила стримати свого захоплення.

— Ти — здібна учениця, тільки намагайся плавніше натискати педалі, — Степан усміхнувся і поглянув у дзеркало заднього виду. Ззаду, від промзони, до них підїжджав Mercedes-Benz Atego отруйно-зеленого кольору. — Ти знаєш чия це машина?

— Андрія Горбача, — тихо відповіла Лора, занепокоєно поглянувши на Степана.

— А це вже цікаво, — в його очах засвітився азарт. Зелене авто зупинилося поруч з Land Cruiser і з нього почали виходити чоловіки. З-за керма вийшов пузатий чоловік середнього зросту у спортивному костюмі, з залисиною від чола до маківки і перебитим носом. Остання ознака беззаперечно свідчила, що це — Андрій Горбач — інакше впізнати у цьому пузані колишнього хлопця було б Степану важко.

— Може поміняємося місцями? — майже прошепотіла Лора.

— Краще сідай назад, — сказав Степан і Лора швидко перескочила на заднє сидіння. Вона бачила, як він відкрив бардачок, дістав звідти пістолет і весело додав, сідаючи на водійське місце. — Думаю, цим хлопчикам час змінити підгузки.

Коментарі з Facebook