Блондинка весело розповідала, як їздила нещодавно в Єгипет і як їй не сподобалися піраміди. “Ці гори каміння” не виправдали її сподівань. Бакеро посміявся, що “це справді жах, фараони в почесній варті мали вишикуватися для неї”. І це — серйозне упущення. Таїса далі жалілася на впертих верблюдів… На не менш впертих єгиптяни, а ще спеку… Єдине, що сподобалося — бар в готелі. Більше в Єгипет не поїде. Краще вже в гори. Хоче підкорити Еверест. Це її мрія. Степан мовчав, з Таїсою говорив переважно Бакеро, але при згадці Евересту висловив думку, що це ризиковане заняття і варто почати з нижчих гір.
Згодом до Степана підійшов офіціант і, щось прошепотівши на вухо, пішов.
— Дуже вибачаюся. Змушений вас ненадовго залишити. Справи, — Степан підвівся.
— Бонд, ну як це назвати? Я приїхала сюди аж з Одеси, а ти — тікаєш! — обурилася блондинка.
— Таїсо, мені приємно, що ти приїхала поглянути, чи я ще не сконав, але зараз я маю йти. Бакеро, попіклуйся про Лору, — він усміхнувся, взяв валізу і пішов. Лариса знала, яка у нього справа: Степан зараз буде передавати “красуню Галиль” в інші руки. Подумати тільки — подарунок на 19 років… Мда… Інший світ…
— Що там у нього з рукою? Не відпаде? — запитала Таїса, розглядаючи Лору.
— Вже все добре. Думаю, за пару днів буде ходити без бинтів.
— Могло бути гірше?
— Могло, але вчасно розкрили рану і тепер все буде добре.
— Безголовий… — процідила крізь зуби Таїса, а потім додала. — Це погано. Тільки відчує полегшення — знову кудись подасться… І коли знову з’явиться — невідомо.
Лора поглянула на Бакеро, той стримано усміхнувся їй у відповідь. Отже, блондинка права. Він скоро зникне… Таїса розглядала Лору, розпитувала про навчання. Про селище і пригоду на водосховищі вона знала, запитала лише — як то було зустріти Степана через стільки років.
— Це було дуже несподівано… Я думала, що він десь дуже далеко і не знала, що весь цей час він відвідував Віру Хризонівну.
— О, це він може…
— Не знала навіть моя подруга, що живе з ними через паркан, а вона підтримує дуже теплі відносини з його бабусею.
— Чесно — не здивована. Цілком у дусі Бонда. Буде у тебе під носом, а ти навіть не знатимеш про це, — Таїса усміхнулася. — А ти знаєш, що він медиків терпіти не може?
— Знаю, через брата і маму, — відповіла Лора, намагаючись говорити спокійно. Що ця блондинка хоче сказати їй своїм запитанням?
Таїса кивнула. ЦЕ мАла знає… ЗНАЄ.
— То як він тебе допустив до своєї руки?
— Не знаю… Можливо, коли втручання медиків неминуче — він не такий вже і категоричний? Степан же робить щеплення перед поїздками в “теплі краї”, і якось нас, медиків, в такі моменти терпить? — Лора усміхнулася і відпила капучіно з чашки.
— Можливо… — протягнула Таїса, здивована згадкою “теплих країн”.
Вона чула про Русалку не один раз, і Бакеро казав, що Лора гарна, але вона навіть не очікувала побачити настільки гарну дівчину. Лариса… Бонд дуже уважний до неї. Цікаво, між ними вже щось є чи лише починається? І чи щось буде?
Таїса не дочекалася повернення Степана, бо їй подзвонив чоловік і блондинка попрощалася, попросивши передати йому, що “рада, що він одужує, але хай це робить не так швидко”. Просила Лору піклуватися про нього, бо “іншого такого боввана у світі немає”. Ці слова смикнули тривожну струну у серці Лариси — чи справді вони лише друзі? А потім Таїса, несподівано, схилилася до Лори, обійняла її і прошепотіла на вухо:
— Тільки не закохайся в нього, дівчинко. Бережи своє серце від цього почуття. Він — одинак, йому ніхто не потрібен… жодна з нас. Це просто вбиває.
Таїса відхилилась і поглянувши на здивовану Лору усміхнулася.
— Це моя тобі дружня порада…
— Дякую, — Лора кивнула. Про те, що ця порада запізнилася на вісім років — промовчала.
Таїса поцілувала Бакеро в обидві щоки.
— Я ввечері буду у тебе, красунчику, — сказала вона йому.
— Чекатиму.
Коли блондинка пішла, Лора лишилася з Бакеро за столом. Циган усміхнувся.
— Тая — це просто буревій, — сказав він.
— Дуже незвичайна людина, — додала Лора.
— Так. Вона прикольна. Характер у неї, правда, складний, але вона дуже хороший друг. Надійний.
— Мабуть… — Лора не була певна, що у Таїси до Степана дружба, але озвучувати своє припущення не стала. — Вітання у них таке цікаве.
— Придумали коли були студентами. Подробиць не пам’ятаю, але мене теж вразило таке вітання, коли побачив вперше. Незвично. У кіно таке побачити — то одне, а отак, в реальності — несподівано. До речі про студентів, як твій іспит?
— Відмінно,— Лора усміхнулася.
— Молодець. Шкодуєш, що вчишся в училищі, а не в виші?
— Ну… я намагаюся про це не думати…
— Ти можеш спробувати вступити цього літа. І Степан… він може посприяти твоєму вдалому вступу, якщо ти попросиш.
Лора недовірливо поглянула на Бакеро.
— Ні…
— Подумай. Ти вже втратила рік.
— Я… Я не буду його ні про що просити.
— Чому?
— Це — неправильно. І я… я не думала про вступ цього року.
— А ти подумай, Лоро. Поки ще є час і поки Бонд в країні.
Лора насторожено поглянула на Бакеро і, взявши десертну виделку, почала зосереджено колупати горіховий торт. Смачно…
— Зараз додому поїдете? — запитав циган.
— Я не знаю, якщо у Степана не буде інших справ, то, мабуть, додому. А чому ти питаєш? Поїдеш з нами?
— Ні, я сьогодні працюю. Он і Таїса грозиться прийти. Ти Тоню давно бачила?
— У понеділок, тоді, разом з тобою. Вчора я весь день повторювала, сьогодні іспит… може ввечері побачу. Щось передати?
— Ні, нічого. Я сам з нею поговорю при зустрічі.
Не стала нічого уточнювати. Вона ж пішла у понеділок раніше і не знає, що було між Бакеро і подругою, ще зараз влізе і скаже щось не те… Краще мовчати. І жувати. А потім повернувся Степан.