Вийшовши з машини, Степан взяв валізу з собою, міцно тримаючи її у правій руці. Ліву він поклав на талію Лорі, спрямовуючи дівчину вперед.
— Не бійся, — сказав їй тихо, коли вона нерішуче зупинилася перед сходами. — І дивися під ноги, будь ласка. У мене зараз зайнята права рука.
Вона озирнулась і усміхнулась у відповідь.
Бакеро був в ресторані не сам, а з дуже гарною блондинкою. Дівчина підвелась і пішла їм назустріч. Білявка була високою, лише трохи нижчою за Степана. Крізь джинси і футболку важко було не розгледіти її точене тіло — досконалість жіночих пропорцій і гармонійно розвинені м’язи. Можливо, спортсменка.
Наблизившись до Степана, дівчина, несподівано, підняла вперед праву ногу і Степан зробив те ж саме. Вони буцнулися внутрішніми поверхнями стоп спочатку правої ноги, потім лівої і знову правої, а вже після цього блондинка його обійняла.
— Бонд, ти — сволота!
— Ще й яка, — він засміявся легенько обіймаючи її лівою рукою. — А що ти тут робиш?
— Приїхала глянути, чи ти ще не сконав.
— Ще ні, — Степан задоволено вишкірився.
— Я мало не посивіла! Ну що це таке?
— Ти блондинка, було б не дуже помітно, — він відхилився від неї.
— Падлюка… — просичала вона йому в обличчя.
— Я знаю.
Степан прибрав ліву руку зі спини блондинки і обернувся до Лариси.
— Лоро, познайомся — це Таїса, моя знайома з часів універу. Таїса — це Лора, мій янгол-охоронець.
— Можна Тая, — блондинка усміхнулася, зацікавлено розглядаючи Ларису.
— Дуже приємно, — Лора кивнула. Насправді, їй більш приємно було почути, що він називає її янголом, ніж знайомитися з дівчиною. Але хто ця блондинка для нього — знати дуже кортіло.
— Бонд, ти мене так скромно представив? А як же “мозкоколупалка”?
— Я тебе так ніколи не називав. Ти плутаєш мене з Вадимом. Хоча, визнаю, це ти вмієш. Я наївно сподівався, що після заміжжя ти зосередишся лише на ньому, — Степан допоміг Лорі сісти з стіл, за яким вона привіталася з Бакеро.
— Це у мене вроджений талант, я його розвиваю і одного мозку мені мало. Треба ще, а твій колупати — одне задоволення, — вона усміхнулася. — Лоро… тож це ти опікуєшся здоров’ям цього боввана?
— Е… — Лариса озирнулася на Степана, котрий усміхаючись розглядав меню.
— Таїсо, не лякай дівчину, вона не звикла до твоєї манери спілкування, — сказав Бакеро.
— Бакеро казав, ти йому антибіотики колеш, щоб не сконав? — блондинка проігнорувала слова цигана.
— Ну… так.
— А вколи йому щось, щоб став менш диким і заспокоївся, нарешті.
— А давай почнемо з тебе, бо поки що лише твоя поведінка далека від норми. Спокійніше, Таю. Тихше, — усміхнувся Степан, дивлячись на Таїсу поверх меню і та оскалилась у відповідь.
Лариса нічого не відповіла Таїсі. Вона стежила за цими їхніми “перемовинами”, намагаючись вирахувати, хто ця дівчина для Степана насправді. Те, що Таїса відчуває до нього симпатію було очевидним. І всі ці нападки… Дивно, що вона заміжня.
Як і домовлялися, він замовив для Лори рибу — чорну тріску з різотто, горіховий торт і капучіно. І собі теж, за компанію. Риба — це ж корисно…
Таїса їла салат. Лора бачила такий вперше в житті, бо в ньому були поєднані дивні на її погляд речі: зелень петрушки, паприка різних кольорів, морква, шматочки м’яса і гриби. Салат був чимось заправлений, можливо, майонезом, але виглядало це дивно. (теплий салат з телятиною і грибами). Такий же салат був і у Бакеро, а ще сирники. І циган наполягав, що тут вони — найсмачніші. Лариса дивувалася та розуміла, що просто ніде не була і мало що знає… тому не виказувала своєї думки ні про що.