Звістка про випадок на водосховищі розлетілася селищем миттєво. Хтось захоплювався тим, що Степан не розгубився і зробив все правильно, врятувавши тим самим життя Лори, а хтось звинуватив його в усьому, що трапилося … Лора ж бо подала йому м’яч, а він на неї поглянув. От вона і почала тонути, бо він її зурочив… а потім врятував. Відьмак.
Додому Лариса повернулася майже через місяць, котрий провела у лікарні під наглядом лікарів. Був набряк мозку, з котрим вдалось упоратися без наслідків. На момент повернення Лариси додому, історія, що трапилась із нею, набувши суттєвого баласту пліток, почала забуватись, але її повернення роздмухало їх з новою силою.
Нічого не відаючи про поголос, Лора вирішила особисто піти подякувати Степану за порятунок. Через декілька днів після повернення вона, разом з бабусею, спекла горіхове печиво і, склавши найкращі екземпляри з усіх у гарну картонну коробку, пішла до двору Бондар Віри Хризонівни.
Вона проминула ворота гаража, що виходили на вулицю, потім було декілька метрів паркану — хвіртка Хризонівни, далі — знову паркан та ворота, а за ними — двір Тоні.
Лора бачила доріжку з квадратних бетонних плит, що вела від хвіртки і зникала за альтанкою, обплетеною червоною трояндою. Троянда давно переквітла, і Хризонівна зрізала сухі суцвіття, коли Лора підійшла до хвіртки. Вчителька помітила, як дівчинка зупинилась, і прискіпливо оглянула її з голови до ніг: дуже мила, як лялька. Географію в неї Віра Хризонівна ще не читала — зарано, але знала, що відмінниця, “дуже хороше дитя” — як охарактеризувала Ларису її вчителька. Мама — медсестра, батько — водій на швидкій допомозі. У родині є ще одна дитина: мала Тетянка, яка цього року йде до першого класу.
— Доброго дня, — ввічливо привіталася дівчинка.
— Доброго. Чого тобі, дитино? — Хризонівна підійшла до неї.
— А Степан вдома? — тихо запитала Лора.
— Вдома, але краще тобі піти. Не займай його…
— Я б хотіла подякувати йому за свій порятунок, бо…
— Краще не треба, — озирнувшись назад, сказала стара вчителька. — Йди додому, дитино, доки він тебе не побачив. Дуже багато всього трапилося. І ця історія…
— Що тобі треба? — почувся сердитий голос Степана за спиною бабусі. Лора бачила, як він вийшов з-за гаража і наближався до них.
— Я… Я хотіла тобі подякувати, — розгублено почала заготовану промову Лариса, відчуваючи його роздратування на відстані.
— Та мені вже всі тут так надякували, що ледь тримаю. А тут ще й ти приперлася. Дякувалка… Чого тобі?!
— Ти врятував мені життя, я…
— Врятував — то живи і радій, чого ти сюди припхалася, тут грошей не дають! І під ноги дивися, бо зараз ще спіткнешся на дорозі, а нам за це хату спалять?! Вали звідси і більше ніколи не потрапляй мені на очі!
— Я повернулась із лікарні і хотіла… Я…
— Все. Розвертайся і йди додому! Геть! — він махнув їй у напрямку перехрестя, з якого вона прийшла.
Лариса підняла на нього здивований і водночас переляканий погляд. Степан дивився на неї очима повними люті, його погляд палав, і жовна на обличчі рухалися від напруги. Зовсім не таким його погляд був на пляжі біля водосховища.
— Я не розумію… — пролепетала Лора, дивлячись йому в очі. — Чому ти сердишся на мене? Я ж прийшла подякувати…
— Подякувати… — з гіркотою повторив Степан. — Та якби я знав, скільки помиїв на мене виллється, я б двічі подумав чи варто рятувати тебе! Якби ти втопилась, я б не мав всіх цих проблем. І не корч з себе янгола!
Вона вся стислася під важким поглядом Степана. Руки затремтіли. Хризонівна нервово затупцяла на місці.
— Степане… — спробувала бабуся якось розрядити атмосферу. — Ну, дівчинка не винна, що…
— Не винна?! Вона поперлась у воду, не вміючи добре плавати, а в результаті винним у всьому лишився я! Ці малолітки спочатку роблять, а потім думають! Забирайся, мала! Йди геть!
— Мене туди затягнули… — спробувала пояснити Лора.
— Дайте мені спокій… — просичав Степан і пішов з двору, відштовхнувши Ларису.
— Йди додому, дитино, — сказала Хризонівна. — Ця історія… Люди по-різному її сприйняли. Хтось почав казати, що це він тебе зурочив… хтось, що сама винна… Тому він і сердиться.
— Але ж це Юля сказала хлопцям затягти нас на глибину! Якби не Степан, я б… я б померла… — заплакала Лора, не сили вже стримувати сльози.
— Юля? Горбач? Молодша сестра Андрія Горбача?
— Так… — кивнула вона витираючи сльози. — Ось, візьміть, це я вам спекла, до чаю…
Лариса віддала коробку з печивом жінці в руки, розвернулась і повільно пішла додому. Груди стискала образа. Вона не знала, чим завинила, що Степан зустрів її з такою злістю і роздратуванням. Просто прийшла подякувати за свій порятунок, а почула, що він шкодує про те, що врятував її… Зовсім не такою вона уявляла цю зустріч. Яка різниця, хто там що каже, адже вона сама і її родина дуже вдячні йому… Чому він так?
— Лоро! Лоро, стій! — покликала її Тоня, наздоганяючи.
Вона зупинилася, витираючи сльози.