Віра Хризонівна працювала вчителькою географії у школі. Вже давно була на пенсії, але на заслужений відпочинок не йшла. У січні цього року до неї приїхала невістка і онук, Степан. Причину приїзду прямо ніхто не називав, тому ходили різні плітки.
Казали, що в частині, де служив син Хризонівни, Сергій, стався якийсь інцидент. Хтось казав — стрілянина, хтось казав — побиття, хтось — різанина. Де саме була частина, ніхто з місцевих “експертів” не знав, казали лише, що десь дуже далеко, на Сході. Чи у Забайкальському військовому окрузі, чи в Монголії…
(“експерти” не знали, що радянське угруповання військ у Монголії належало до ЗабВО, і все найкраще, що мав цей округ, перебувало саме в пустелі Гобі, серед кочівників. Особливості радянського “маркетингу” ).
Ті “експерти”, котрі наполягали на стрілянині, казали, що вона сталася при зміні караулу. Були загиблі і поранені, остаточна кількість жертв змінювалася мало не щодня. Щоб вберегти родину від постійного тиску і допитів під час слідства, Сергій відправив дружину з сином до матері в Україну.
Наступна версія була менш кровожерливою і полягала у виведенні “військової частини Сергія з Монголії”. Нібито нові місця у військовому містечку ще не готові, і тому він відправив дружину і сина до матері.
(Насправді, з літа 1987 року з Монголії виводили не частину, а цілу 39 армію, що складалася з семи дивізій (включаючи авіаційні) і понад 200 частин. Доволі складна інфраструктура, десятки тисяч людських доль, величезні матеріальні ресурси. На території ЗабВО будувались нові військові містечка у рекордні терміни, для розміщення виведеного особового складу. Завершиться виведення у 1992 році).
Ще одна версія звучала так: Ірина, мама Степана, хворіє, має проблеми з серцем — тому вона приїхала сюди лікуватися. Жінка дійсно хворіла, але не серцем. Вона перенесла нервовий зрив після втрати старшого сина і остаточно не відновилася. Їй діагностували затяжну депресію… Жінка могла годинами сидіти чи лежати, забуваючи про все на світі, і дивитися в одну точку. Доводилося годувати її силоміць, бо забувала і не хотіла… Вона постійно перебувала вдома, і ніхто, крім найближчих сусідів, її не бачив. А ще… вона не впізнавала сина.
Було й багато інших фантастичних версій, почувши які, одразу ж виникало розуміння їхньої нереальності, і їх було дуже-дуже багато.
Степан пішов до місцевої школи у 9 клас (було ще десятирічне навчання) і цієї весни його закінчив. Потім відбулась освітня реформа і ті, хто йшов до школи у 7 років, раптово “стрибнули” на один клас вперед. Тому наступного навчального року він мав йти вже в 11 (дівчата також з 3-класу пішли одразу ж до 5-го).
Викладання велось українською мовою, котру знав погано, лише трохи розмовну. Проте хлопець був здібним і вирішив вивчити українську. По вихідних Степан ходив на додаткові заняття до вчительки, на інший кінець селища. На свою біду, кожного разу мав проходити повз подвір’я баби Корнієнчихи — дуже забобонної жінки, заслуженої місцевої пліткарки. Вчителька української мови, на жаль, була її сусідкою.
У класі Степан майже ні з ким не спілкувався, тримався одинаком і жодних дружніх стосунків не заводив. Учився він дуже добре і був претендентом на золоту медаль. Зовнішності був самої звичайної: симпатичний шатен, пропорційно складений, худорлявий, жилистий, як і більшість його однокласників, проте, була у нього особливість, котра наводила жах на забобонних бабусь і сіяла безкінечні плітки — гетерохромія (різний колір очей: праве було сіро-синє, а ліве — насичено-зелене) і ще була вроджена колобома лівого ока (незрощена райдужка по нижньому краю, що робило око схожим на котяче) без порушення функції зору.
(Колобома лівого ока, фото з інтернету)
У давнину мати різнокольорові очі було дуже небезпечно. Про таких людей казали, що у них дві душі. Їх варто остерігатися, навіть побоюватися, бо очі в них від нечистого. Людина, яка була народжена з такою особливістю, все своє життя піддавалася гонінням, засудженням, а в деяких випадках це віщувало їй раптову смерть, бо таких людей вважали пов’язаними з темними силами. Коли траплялося десь колись якесь нещастя, то в усьому звинувачували власників різнокольорових очей. І якщо різні очі хлопцю місцеві баби ще якось могли пробачити, то “котяче око” — нізащо.
Незважаючи на те, що на дворі було ХХ століття, забобони нікуди не поділися.
І так вже сталося, що, першої ж ночі по приїзду Степана, у селищі згорів будинок культури. По закутках тут же почали точитися розмови, що приїзд онука Хризонівни спровокував таке “нещастя”. Ну звісно, саме він, хлопець з дивними очима, а не порушення техніки безпеки. Почали пліткувати, перешіптуватися по закутках, що ліве око хлопця — “ЛИХЕ”, і “слід остерігатися” — так вважали добропорядні радянські громадяни, комуністи, атеїсти, що жили у селищі. Йому плювали услід, закривали обличчя своїм малюкам, щоб він їх не побачив, і вчили дітей тикати йому дулі. Не всі, звісно, а особливо “обережні”. Таких людей у селищі було мало, та їхні дії мали ефект тієї самої “ложки дьогтю у бочці меду”.