Дорога до водосховища вела через ліс. Дівчата активно педалили, їдучи по краю асфальтної дороги. Їх, посигналивши, обігнав зелений “Москвич”.
— Та пішов ти! Не трамвай! — обурилася кароока блондинка.
— Іро, це ж Вадік у батька машину взяв. Він з хлопцями, мабуть, теж їде на водосховище. Ти що, не побачила, хто за кермом? — крикнула Лора, що їхала позаду.
— А сигналити ото чого?! Я мало кермо не впустила! Чого ото бі-бікати?! Придурок!
Наздогнавши Юлію, машина їй теж посигналила і поїхала далі.
— Він же малий, як йому батько може машину давати?! — обурилась Іра.
— За віком малий. Але до педалей у машині дістає, вимахав добре. Може їхати. Та й “мусори” тут ніколи не бувають, — сказала Тоня. — А, може, там його брат старший за кермом?
— Та Вадік, наче, — вже невпевнено сказала Лора.
— Ну, якщо там будуть старші хлопці, то поїздка буде не нудною… треба Юльку наздогнати, — сказала Іра і почала активно крутити педалі.
Здолавши лісову частину дороги, дівчата заїхали до дачного кооперативу. Тут вже вели велосипеди в руках, бо дорога була піщана. Ще півкілометра — і дівчата спустилися до такої бажаної води. Хлопці, що приїхали на “Москвичу”, закінчили накачувати камеру від КАМАЗу, і, поки дівчата дійшли до дерев, покотили її до водосховища.
Тоня і Лора постелили простирадло під деревами у холодку, роздягнулися. На саморобному майданчику неподалік старші хлопці грали у волейбол. Значно старші, ті, що закінчили школу: випускники цього і попередніх років. Велосипеди дівчата поставили біля дерева, по два з кожного боку. Тоня зчепила їх між собою за рами металевим ланцюгом. Навісила на ланцюг замок.
— А це не занадто? — гмикнула Юля, спостерігаючи, як подруга перевіряє, чи міцно тримається замок.
— Ні.
— Ти не ображайся, але я думаю, що у твого батька параноя.
— У мого батька вже двічі крали велика. І ланцюг — обов’язкова умова кожної поїздки на залізному коні будь-куди, — Тоня зиркнула на подругу. — Чи ти хочеш звідси піти пішки?
— Ой, роби як знаєш. Я у воду. Дівчата, хто зі мною? — Юлія звернулася до дівчат, що сиділи на простирадлі.
— Я ще не охолола після поїздки, — Лора заперечливо похитала головою. — Мама каже, що не можна одразу у воду стрибати. Потрібно трошки посидіти.
— Ці ваші медичні штучки, — зітхнула блондинка. — Іро, пішли. А цим — буде штраф!
Дві білявки пройшли повз зелений “Москвич”, що стояв з відкритими дверцятами неподалік від них. Біля машини лежав насос, а також були розкидані речі хлопців. Проминувши безлад, дівчата пішли до води. Береги водосховища поросли очеретом і рогозом, але у цій густій зеленій стіні були протоптані досить широкі стежки для заходу охочих купатися.
Лиш дівчата наблизилися до берега — хлопці оббризкали їх водою. Блондинки пищали, намагалися бризкати у відповідь, а потім пірнули. Хлопці почали кликати Тоню і Лору, та дівчата лише відмахувалися від них. Вони плавали поганенько і воліли йти купатися тоді, коли не буде поруч тих, хто зможе їх затягти на глибину.
— О… — протягнула Тоня дивлячись, як до пляжу наближалися двоє постатей, що завернули з вулиці.
Лора простежила за поглядом подруги і побачила Степана і Бакеро, що приєдналися до компанії, яка грала у волейбол. Бакеро був старшим сином цигана Івана, від його першої дружини, котра померла при пологах. Іван одружився вдруге на жінці не з табору і осів на хуторі біля урочища, недалеко від водосховища. Факт того, що хлопці прийшли вдвох, свідчив про те, що сьогодні Степан ночував у Бакеро на хуторі.
Циган з новою дружиною Галею жив досить добре. Іван працював на будівництві. Почав з підсобника і вже з часом став каменярем, отримав розряд. Керівництво спочатку поставилося дуже обережно до появи цигана на будівництві, але згодом Іван досить добре себе показав. Працював у сусідньому селищі, в місцевій будівельній конторі вже досить давно.( І працюватиме там до самої пенсії, якщо вже забігати наперед.)
Бакеро був старший за Степана. Минулого року закінчив школу і пішов навчатися до театрального. Мачуха дуже хотіла, щоб усі діти вчились і отримали освіту, тому стежила за навчанням, як і спільних з Іваном трьох дітей, так і пасинка, бажаючи, щоб той мав гідне майбутнє. Хлопець не особливо бажав вчитися, але і маму Галю засмучувати не хотів, бо вона ростила його, як рідного, і любов’ю не обділила ніколи, жодного разу. Чи любила б його так сильно рідна матір? Були сумніви. Тому був старанним учнем їй на радість.
У школі Бакеро був чи не єдиним, з ким спілкувався Степан. У обох був неприємний шлейф людського поголосу: циган і “відьмак” — обоє “погані”. Мабуть, ця їхня “ненормальність” і стала головною причиною їхнього спілкування. Бо репутацію Степана не рятувала навіть бабуся-вчителька.