Степан пірнав у напрямку дамби, зробивши припущення, що дівчину могла понести течія. Він не помилився. Помітив світлу пляму її тіла вдалині і, зробивши чергове занурення, виринув вже з Лорою.
— Знайшов… — прошепотіла Тоня.
— Це ще нічого не означає, — почула вона голос над собою. — Може бути вже пізно…
Тоня підняла голову і зустрілася поглядом з холодними сіро-блакитними очима цигана, в обрамленні чорних, як смола, густих вій.
— Він же її знайшов…
Бакеро нічого їй не відповів, він перевів погляд на воду і стис губи. Що можна відповісти в такій ситуації малій дівчинці?
Степан зі своєю знахідкою одразу ж попрямував до берега. За ним хлопці.
На березі всі затихли, спостерігаючи, як Степан тягне за собою Лору, котра не виявляла ознак життя.
Опинившись на березі він, відхекуючись, перекинув дівчину через коліно. Її живіт опинився на його нозі і він натиснув на спину дівчини декілька разів. З її рота витекла вода.
— Треба викликати швидку. Костю, пішли шукати телефон, — сказав Бакеро, відпустивши Тоню. Він плеснув хлопця поруч по спині і вони побігли до дач. Минулого року в урочищі біля хутора втопився рибалка, і циган знав, що швидку потрібно викликати в будь-якому випадку. Неважливо, вдасться врятувати дівчинку чи ні… А ще ментів… Але то вже потім.
Степан засунув Лорі до рота пальці, намагаючись натиснути на корінь язика і викликати блювоту, але марно, нічого не виходило.
— Штучне дихання хтось вміє робити? Масаж серця?.. — звернувся він до всіх присутніх, важко дихаючи.
Відповіддю була тиша і перелякані погляди. Очікувано. Степан вклав тіло дівчини на спину, задерши голову і затиснувши їй носа, схилився до її губ, на серветку не було часу… видихнув їй до рота повітря зі своїх легень, зробивши їй “вдих”, ще один, а потім, склавши долоні одна на одну, почав робити дівчині масаж серця. Вдихи — п’ятнадцять натисків, вдихи — натиски… намагаючись тримати темп, рахуючи подумки.
Принишклі присутні спостерігали за його діями. Ніхто не пропонував допомогу і навіть не коментував. Степану вже здавалося, що вся його реанімація марна і триває занадто довго. Мабуть, час вже зупинитися, але не міг себе примусити. Ще вдихи, ще натиски… І ще раз… Він зупинився і почув, як позаду завила Тоня.
— Врятуй її!.. — крізь ридання кричала вона. Він озирнувся на свою малу сусідку і похитав головою.
— Вже пізно, багато часу, не можна…
— Врятуй її! Ти повинен її врятувати! Ти ж Відьмак! — Тоня накинулася на нього з кулаками.
Він відмахнувся від малої. Старші хлопці відтягли Тоню, а Степан з жалем поглянув на тіло Лори, що лежало на траві перед ним. Ця дівчинка подавала йому м’яч… Якихось десять чи п’ятнадцять хвилин тому… Якби ж він був Відьмаком… Ну, добре, ще три рази і все…
Раз, другий… і дівчина зробила свистячий вдих та закашлялася. З її носа і рота почала виділятися рожева піна. Степан видихнув із полегшенням і допоміг їй повернутися на бік, підтримував, доки вона відкашлювалася та приходила до тями.
— Лорка!!! — закричала Тоня, кидаючись до подруги, котра дивилася на всіх блукаючим поглядом. — Ти мене чуєш?! Ти чуєш мене? Скажи щось!..
Степан напружено спостерігав за воскреслою малою. Він не міг сказати, скільки часу тривала його реанімація. Кожна секунда, здавалося, тягнулася цілу вічність. Чи не перевищив він ті самі дорогоцінні п’ять хвилин, після яких настає соціальна смерть мозку, і людина втрачає свою особистість, перетворюючись на “овоч”? Спека… Термін може бути меншим за ці п’ять хвилин. Але ж на дні було прохолодно… Він її врятував, та приректи дівчину на існування не хотілося. А її поведінка вже починала викликати такі побоювання… Лора була, як п’яна, не тримала голову і відкидала її назад, на його руки, не фіксувала погляд, кашляла і щось мугикала .
— Тоню… не кричи… — невдовзі спромоглася пролепетати ледь чутно і розбірливо дівчина. Степан перевів подих — ВСЕ ДОБРЕ.
Її починало колотити. Підвестися Лора не могла, тому він підхопив її на руки і заніс на простирадло. Тоня вкрила подругу рушниками і обійняла, зігріваючи. Він присів навпроти, його самого вже починало колотити. Нерви. Взяв зап’ясток дівчини, перевірив пульс — слабенький, але є.
— Ну ти й налякала мене, мАла, — сказав Степан, вглядаючись у її обличчя — таке перелякане, таке, по-дитячому, миле. Лора мовчала, кутаючись у рушник. Вона ще трохи кашляла і дивилася на нього червоними, у прямому сенсі цього слова, очима. Білок в очах набув червоного забарвлення, бо дрібні судини розірвались, і червоні білки, у поєднанні з зеленими очима, надали їм не менш дивного вигляду, ніж очі самого Степана.
Вони дивилися одне на одного мовчки. Лора не відводила від свого рятівника погляду. Вона не виглядала переляканою чи розгубленою. В її очах читалася вдячність. Це було незвично для Степана, йому взагалі в очі мало хто дивився. Боялися. Він же відчував величезне полегшення — жива. Не вірилося, що щойно врятував цій малій життя. Батько завжди наполягав на вивченні ним першої допомоги, і от ці знання вперше стали йому в нагоді.
Дівчина ще зовсім мала, можливо, вони бачились у школі, але він її не помічав. Хто ж дивиться на дрібноту, навчаючись у старших класах? Зеленоока маленька дівчинка, Русалонька… Хоча, темне волосся робило її більш схожою на Наяду, котру він бачив на картині Уотерхауса в якійсь книзі. Ще б вінок… Він труснув головою — і лізе ж в голову різна фігня?!..
Юля мовчки стояла біля дерева й перелякано дивилася на Ларису, котра ледь не загинула через її дурні жарти. Стало страшно, що всі дізнаються про її роль у всьому, що сталося. Але ж Лору врятували, і батьки не дуже сваритимуть її? Вона ж їхня хороша дівчинка… Якби ж тут був старший брат… Десь у глибині душі, Юля розуміла, що має підійти до Лори і вибачитись, але не знаходила на це сил…
Приїхала швидка, Лору забрали до районної лікарні. Тоня пообіцяла подрузі, що зараз же поїде додому і повідомить батьків дівчини про все, і ті обов’язково приїдуть до неї в лікарню.
— А що з Ларисиним великом? — розгублено запитала Іра, коли вже всі зібралися їхати додому.
— Дійсно… — Тоня поглянула на стару “Десну”, розмірковуючи, як забрати звідси залізного коня. — Я зараз…
Вона пішла до старших хлопців, і повернулась зі Степаном.
— Ось, це — її велик, — показала вона на велосипед Лори. — Можеш до мене у двір його завести, я потім відведу, а можеш поїхати зараз з нами, і я завезу одразу його Ільченкам додому.
— Потім, ввечері, заведу до тебе, — кивнув Степан і, взявшись однією рукою за кермо, повів велосипед до компанії хлопців.
— Дякую, — сказала Тоня йому в спину. Степан не озирнувся.
— Як ти не боїшся з ним говорити, він же Відьмак… — прошепотіла Іра.
— Більше слухай дурних бабів, він живе в сусідньому дворі, нічого такого за ним не помічала.
— А оце щойно що було?…
Тоня відмахнулася від Іри.