На момент написання епілогу, родина Павленків, як і багато хто з нас перебуває на карантині. З його настанням в їхньому звичному житті мало що змінилося: сини перестали їздити до школи на велосипедах, а Тамілу не потрібно вести в садочок. Артур працює, як і працював, віддалено, виконує різні проекти для закордонних і місцевих замовників, віддавши весь проект з гвинтівками у руки Ромена, котрий досі намагається домогтись фінансування на їхнє виробництво, передаючи на фронт лише одиничні екземпляри, зроблені за пожертви…
Поява коронавірусу налякала Злату. Артура теж, але він намагався не виказувати своїх побоювань. Він переглядав звіти і статистику в англомовному інтернеті щодня. Картина вимальовувалась гнітюча. Високий відсоток смертності жахав. Вже пізніше, коли Китай зізнається, що не вносив до статистики заражених безсимптомних хворих, а це близько 60% всіх інфікованих — тривога трохи спаде, бо відсоток померлих у співвідношенні до заражених різко знизиться.
Артур знав, що вірус чоловіків вражає частіше, любить ІІ групу крові, можливе різке ускладнення супутніх захворювань, а в його випадку — це і “улюблене” місце ураження — легені.. Вік для вірусу значення не має. Хворіють всі, просто молодші можуть хворіти безсимптомно. Потім з’явились дослідження, що у більшості хворих була виявлена нестача вітаміну Д, а щеплення БЦЖ сприяє легшій формі захворювання. Щеплення вони всі мали, вітамін Д купили в аптеці, і прогулянки на свіжому повітрі стали обов’язковими для всіх.
Вони припинили приймати гостей, домовилися з місцевим магазином про доставку продуктів. Єдиними виходами за межі двору лишились велопоїздки в ліс із дітьми, щоб вони випустили пару і не рознесли двір.
Тепер, через карантин, у вільний від роботи час Артур займається зі старшими англійською і математикою, неохоче переключаючись на гуманітарні дисципліни.
А Злата зайнялася творчістю після народження доньки. Малює і в’яже. Пару її картин забрав Андрій і “прилаштував” у свої проекти. Виплативши сестрі гонорар, сказав, що візьме ще. Продаж картин заради прибутку Злату не цікавив, проте було приємно отримати за них гроші. Артур, як і обіцяв, підтримує всі її ідеї і починання, ні в чому не обмежуючи. Останнім часом, вона захопилась сухим валянням, наносить різноманітні малюнки на в’язаний одяг. Старші сини замовили собі чорні светри з черепами… Злата, приголомшена таким ”замовленням”, сказала, що подумає над цим…
Перевезли з Києва ба і її подруг, щоб старенькі дихали свіжим повітрям, бо всі вони через поважний вік були у зоні ризику. Діти самі, відразу, щоб уникнути непорозумінь, провели чітку градацію хто є хто: Ліля лишилась ба, Леся стала бубусею, а Гена бабусею. Для неї таке звертання було приємним, оскільки так вийшло, що її єдиний син загинув, не встигнувши залишити після себе дітей, а тепер четверо карооких дітлашків кликали її бабусею. “Пра” всі вважали зайвим.
Тепер Леся вчить нове покоління грати в покер, грізно насунувши окуляри на кінчик носа, сканує їхні обличчя і задоволено крекче, коли вони програють, підгрібаючи до себе цукерки. Для гри вони окупували альтанку.
— Бубуся Леся, а звідки ти вмієш так гарно в нього грати? — дивувався Богдан, коли вона знову в нього виграла.
— Мій чоловік був офіцером, і ми дуже довго прожили за кордоном. Там я навчилась не лише грі у покер, — підморгнула бабуся хлопцю.
— А чому ти там навчилась ще? — зацікавлено поглянули на неї хлопці.
— Лесюню, вони ще діти, їм ще нема й 9-ти років, — пролунав командний голос Гени з боку квітника.
— О… Ну, тоді давайте почекаємо ще пару років, і я вам обов’язково розкажу, — усміхнулася Леся.
— Пару років? — запитав Леонід — Бубуся, ти ж стара…
— Як ти можеш?! — підняла свої карі очиська від планшета Таміла, сидячи під абрикосою на татовому плетеному кріслі. Здавалось, що вона й не стежить за їхніми розмовами, а ні… таки стежить. — Не можна таке казати дівчатам!
— Дівчатам? — перепитав брат, питально поглянувши на сестру і перевівши погляд на бубусю. — Але вона давно доросла…
— Ми всі назавжди лишаємося дівчатками! В душі́… — намагаючись по-дорослому повторити фразу почуту від Лесі і емоційно жестикулюючи, говорила мала. — Мій брат — невіглас… — вона театрально зітхнула і повернулась до планшета. Дорослі, присутні при цій сцені, перезирнулись, стримуючи усмішки.
Незважаючи на свій юний вік, Таміла у міміці й манері поведінки була справжньою дівчинкою… Принцесою. Те, як вона стріляла в батька своїми карими очима, вмовляючи на щось “дуже потрібне”, нічим іншим, як вродженою харизмою, неможливо було пояснити.
Посміхаючись перед камерою ноута під час останньої нашої розмови, Артур радісно розповідав про свою “маленьку принцесу”, яку ніхто спеціально не вчив, але маніпулювати батьком мала вміла ідеально. Бідний… Бідний майбутній зять.
Почувається Артур безмежно щасливим. Він завжди мріяв про маленьку принцесу — і він її отримав. Єдине, що його трохи засмучує, що у жодної дитини немає синіх очей їхньої матері. Він знав, що така ймовірність була занадто мізерною, зважаючи, що його типаж є домінантним по відношенню до світлої Злати, але ж не чистим… мішаним… Артур сподівався на диво…
Злата усміхнулась і, цілуючи чоловіка у щоку, сказала, що подумає над тим, щоб дати йому ще шанс. Зрештою, цього року їй виповнилось лише 29 років, і сходити за синьоокими дітьми ще можна спробувати… кілька разів.
Артур повернувся до камери і підморгнув мені.
— Ти чула?
— Чула, — посміхнулась я у відповідь, — давай, Павленко, використовуй свій шанс на повну. Ти зможеш, я знаю.
06 травня 2020 року.
Артур з самого початку досить скептично поставився до ідеї написання історії їхнього зі Златою життя.
— Кому це може бути цікаво? — часто запитував він, коли я випитувала якісь чергові подробиці.
— Повір, цікаво БУДЕ.
— Ну добре… — і я отримувала чергову порцію уточнень.
Книга потроху викладалася. Її почали читати, коментувати і у коментах почали звучати питання стосовно паперової книги.
Зізнаюся, про друк тоді ніхто не думав, але це запитання почало задаватися часто…
— Для чого друкувати книгу, котра є у вільному доступі в інтернеті? – поцікавилася я в однієї читачки в пабліку, а відповіді отримала вже від багатьох читачів: не всі читають електронні книжки з різних причин: комусь не зручно, хтось не може через поганий зір, або люди віддають перевагу традиційним друкованим виданням, хочуть на подарунок мамі, кумі, сестрі, подрузі… або повиділяти пам’ятні цитати…
Я замислилася.
Рішення друкуватися остаточно ще не виникло, але певні паростки цієї ідеї вже почали з’являтися. Вже під час завершення написання другої книги — “Фантомна довіра”, коли до корекції книги долучився мій дуже хороший ДРУГ Asp, почали знову лунати питання про друк… і мені вже було з ким про це поговорити.
Головні герої і друзі підтримали цю ідею, результатом тривалої командної роботи стали друковані примірники електронної книги у м’яких і твердих обкладинках. Без втручання видавництв книга вийшла такою, як ми цього самі забажали.
Я хочу, щоб українською читали. Щоб читала якомога більша кількість людей.
Я роблю те, що можу, для популяризації української мови…
Під книгою багато коментарів. Коротких і довгих, стислих і розгорнутих. Комусь просто сподобався текст, комусь книга допомогла вийти з депресії чи вирішити певні особисті питання…
Я дуже вдячна читачам, котрі мене підтримують своїми пожертвами через нагороди, котрі вмовили мене видати книгу на папері у м’якій і твердій палітурці, на різні фінансові можливості читачів. Дякую, що ви зі мною.
Електронний варіант книги залишається у вільному доступі.
Читайте далі Фантомна довіра
Вподобайте мою сторінку у Фейсбук LanaVernikWriter
Щоб придбати книгу або просто поспілкуватися в приваті мій Фейсбук-месенджер m.me/LanaVernikWriter