✾  9

Олексій, не кажучи жодного слова, підійшов до них. Молоді люди стояли, не розмикаючи рук, ніби боялися, що як тільки їхні руки роз’єднаються, то вони втратять одне одного знову.

— Шляхи Господні несповідимі… — Олексій закивав головою, пильно розглядаючи пару.

Злата не була схожа на жодну дівчину з тих, що крутилися постійно біля його сина. Ті жили у салонах краси, соляріях і фітнес-клубах, годинами наносили макіяж, одягались лише в одяг відомих брендів і складали наколоті губи качечкою, манірно поглядаючи на оточуючих.

Злата виглядала просто, дуже мило, риси її обличчя були спокійними, на перший погляд нібито і нічого особливого, проте, якщо поглянути в її очі… Очі були казковими. Великі, неймовірно сині, в обрамленні темних вій. Невисока, можливо, занадто худорлява, шрами… всі видимі частини її тіла були у шрамах. Але Артур обіймав Злату як найцінніший у його житті скарб і на шрами — не зважав.

Дівчина, горнучись до грудей Артура, боязко дивилася своєю синню на Олексія. Погляд сполоханого янгола…

— Злато, Артуре… Я дуже радий за вас, — сказав він щиро.

Така неймовірна подія, як ця зустріч, давала батьку надію, що Артур перестане бути тим нестерпним циніком, на якого перетворився останнім часом. Він і раніше не вирізнявся занадто поступливим характером, а після звістки про загибель дівчини негативні риси загострились. Він став жорстким і нетерпимим, а іноді і надміру жорстоким. Його злоба й образа на весь світ отруювали життя йому і оточуючим, але він не зважав і не змінювався. 

Чи не єдиною людиною, котра мала на нього вплив, була Ліза, старша донька Олексія. Тепер він розумів чому. Вона була трохи схожа на Злату… Хоча донька мала каштанове волосся і зелені очі, як у матері, у рисах обличчя проглядалася ледь помітна схожість зі Златою. Чи усвідомлював це Артур, чи може поєднував дівчат підсвідомо, але Ліза останнім часом була єдиною важливою людиною для нього. Ні батьки, ні численні коханки не займали важливого місця в його шкалі цінностей.

І на цю поїздку його також вмовила Ліза, бо Ігор, брат з ради церков, який мав з ними їхати, потрапив до лікарні з апендицитом, тому поїздка була на межі зриву. Ліза подзвонила Артуру, попросила його відвезти апаратуру для літнього табору в Решетилівку і повозити батька для вирішення нагальних питань два дні — їй він не відмовив.

Всі події склалися в єдине ціле, хтось би сказав, що це — “збіг обставин”, “так склалося”, “доля”, але Олексій, як віруюча людина, був впевнений, що все це був Задум Божий і все сталося саме так, як мало бути. 

Ніхто ж навіть не міг уявити, що ця поїздка з нудної подорожі для Артура стане такою важливою доленосною подією.

— Це справжнє диво Господнє… Але у мене буде до вас величезне прохання.

— Яке? — запитав Артур.

— Стриманість. Прошу про стриманість у поведінці. Знаю, що тобі, сину, все одно, що і хто про тебе думає, але будь ласка, зроби над собою зусилля.

— Тату, це твоє прохання…— Артур було почав, але Олексій підняв руку і той замовк.

— Я дуже сподіваюся, що ви мене почули. Тому, жодних обіймів, тримання за руки і жодних поцілунків на людях. Ми домовились?

— Ми можемо виходити за територію?— поцікавився Артур.

— У вільний від роботи час.

— Тобто, ввечері…

— Артуре! Я тебе дуже прошу, щоб ти поводився пристойно і не давав тем для розмов. Зіна і так вже розповіла всім, що “Артур і Злата накинулися одне на одного і давай тіскатись“.

— Вона хвора, — скривився він.

— І ця хвороба — ти і, до речі, вже багато років, з того самого табору, де ви були ще підлітками. Ти ж знаєш її особливості. Будь ласка, я вас обох дуже прошу, щоб ви поводили себе стримано. Сподіваюся, це можливо?

Злата і Артур перезирнулись.

— Тату, я буду намагатися, але не можу обіцяти…

— Якщо ти не впораєшся з моїми умовами, то поїдеш додому через два дні, як і домовлялися раніше. — Олексій вхопився за свій єдиний важіль впливу на сина. — А якщо будеш їх виконувати, то, можливо, я дозволю тобі лишитися і підключити апаратуру, коли змонтують стелю.

— Ти… таки знайшов спосіб її зібрати… — нервово осміхнувся Артур.

— Можеш їхати, якщо не хочеш цього робити. Нехай Матвій, як директор, вирішує цю проблему.

— Шах і мат, — Артур похитав головою. Злата питально поглянула на нього, не розуміючи всього змісту діалогу між батьком і сином.

— Саме так, — усміхнувся батько. — Прошу зауважити, що я даю тобі шанс залишитися. На цілком логічній підставі, а не тому, що ти зустрів тут дівчину, якою марив останні роки…

При цих словах Артур пригорнув Злату і поцілував у маківку. Марив… він і зараз марить нею.

 — У мене назріває важка розмова з Феліксом і його сином, тому я не хочу, щоб ти надавав їм аргументи проти мене. Сам бачиш, який тут бардак. Стільки роботи ще потрібно зробити… То як? Ви зможете виконати моє прохання?

— Я намагатимусь, — тихо відповів Артур.

— Злато? — Олексій поглянув питально на дівчину. В його погляді не було ні осуду, ні відрази, жодного негативу. Була цікавість: все ж він — батько Артура, і йому не все одно.

— Так…

— Чудово. Найближчі дні я полегшу вам завдання, зараз, після обіду, ми їдемо, Артуре. Повернемося пізно. І завтра також буде весь день у роз’їздах: зранку і до вечора. От з післязавтра — будьте обережні. А тепер ходімо вниз, обід, мабуть, зовсім охолов.

Олексій пішов до сходів, Артур і Злата — слідом, тримаючись за руки. Перед виходом з корпусу вони зупинилися, перезирнулися і відпустили руки. Злата пішла трохи вперед, Артур йшов кількома метрами позаду, проганяючи в голові все почуте і відчуваючи приємне тепло всередині. Злата жива, вона поруч і тепер він нізащо її не відпустить.