Зіна, згораючи від цікавості і страждаючи від невідомості, зазирнула до зали. Вона чула лише якесь незрозуміле перешіптування і схлипи, тому побачити, що відбувається в залі, було для неї дуже важливо. Перше, що вона побачила, це ошелешена Жанна, котра підняла з підлоги пачку цигарок. Трохи далі стояла Злата в обіймах Артура.
Це страшко в обіймах ЇЇ красеня! Як так? Що відбувається? Треба розповісти тітці.
Чимдуж вона побігла вниз, намагаючись не дуже голосно тупотіти. Ні Артур, ні Злата не помітили її. Жанна бачила Зіну, і її потішила реакція цієї дивакуватої дівчини. Хоча, вона сама була в шоці. Такий красунчик, можна було якщо не заарканити, то відірватися з ним, а тут, виявляється, у нього якісь мутки зі Златою. Вирішивши, що про все розпитає подругу пізніше, Жанна пішла на сходи. Тим більше, що на неї чекав обід.
Коли вона, помивши на вулиці руки, зайшла в їдальню, то зустрілася зі здивованими поглядами всіх присутніх.
— Жанно, — сказав Олексій, — скажіть, а Злата, вона займалася в музичній школі?
— Так. Вона грала на скрипці, а що?
— І вона вигравала музичний конкурс?
— Так, — Жанна сіла за стіл,— звідки ви знаєте?
— Я хочу переконатися, що ця Злата є тією самою дівчиною, про яку я думаю. Вона ж тоді не поїхала в Італію, вірно?
— Що відбувається? — Жанна скривилася. — Звідки ви знаєте про Італію і конкурс? І як вони, — вона вказала пальцем вгору, у напрямку зали, — взагалі познайомились?
— Злата вам нічого не розповідала? — здивувався Олексій.
— Ніколи… Навіть коли Зіна щодня казала нам про те, якого чудового сина має диякон Олексій Павленко, — Жанна поглянула на Зінаїду, котра наче трохи засоромилась своєї поведінки, — Злата жодного разу не обмовилася, що знає когось із таким іменем, не те що його самого.
Олексій вийшов з-за столу.
— Ми б могли вийти і поговорити?
— Так…— вона тяжко зітхнула над своїм обідом.
— Давайте вийдемо на вулицю… — Олексій вийшов, Жанна слідом. Стали у холодку біля машин.
— Артур познайомився зі Златою в аеропорту чотири роки тому, — сказав диякон.— З нею разом на конкурс літала сестра його друга, яку вони, власне, і зустрічали. Познайомились, сподобались одне одному. Дуже сподобалися, як я розумію, навіть занадто. Для мого сина це було нетипово. Тоді вони провели разом трохи часу, Злата поїхала і обіцяла подзвонити. Наскільки мені відомо — вона так і не подзвонила. Артур чекав, а потім йому сказали, що вона померла. Ця звістка… Вона дуже змінила мого сина… дуже.
— Це її батько поширив таку інформацію… — Жанна насупила брови, — Злата сказала в той день, що зайде після музичної школи до нас. Вона хотіла подзвонити подрузі і сказати, що доїхала і що все добре. По дорозі зі школи назад їй стрілася тічка. Щось не сподобалося в Златі тій клятій сучці… Е.. це я не сварюся, я про собаку, — Жанна трохи стурбовано поглянула на Олексія.
— Так, я знаю як називають самок у собак. Продовжуйте, Жанно.
— Ну, та гавкнула — кобелі накинулися… Якимось дивом там проходив ще один наш сусід, дід Степан, помер минулого року… він на милицях ходив, ноги були хворі. То він так тих собак розганяв, що поламав милиці. Кричав, гукав. Прибігли люди. Їй тоді сонну артерію порвало, кров летіла на всі боки… Дід Степан затис її рукою і тримав до приїзду швидкої. Злата втратила багато крові… спека, інфіковані рани… підозра на сказ… майже два тижні вона пролежала в комі і лікарі були впевнені, що вона помре. Вони навіть дозволили бабусі промивати рани якоюсь там травою, бо були переконані, що Злата помре з дня на день і щоб бабуся не істерила — дозволили. Але вона вижила. Коли відкрила очі, то її батько сказав: “Краще б ти здохла, потворо!”…
— Так і сказав? — не вірячи власним вухам перепитав Артур.
— Так… — Злата кивнула. — я лежала і не могла ні ворушитися, ні говорити, ні дихати… в шиї стирчала трубки… для дихання… для їжі… — Злата витерла сльози, що текли по її щоках. — Я не хотіла жити…
— Злато… — Артур пригорнув її до себе і поцілував у чоло. Всередині все скручувалося у вузол при думці про пережитий нею жах.
— До мене приходила бабуся і Марина, жінка, котра живе з моїм батьком. Брата не пускали, щоб не лякався, а сестра прийшла раз… вона сказала майже як і батько, тільки м’якше…
— Що ж вона сказала?
— Що нормального життя у дівчини з таким обличчям ніколи не буде. “Чи варто взагалі так жити?”…
— А ти нічого не могла відповісти…
— Нічого. Ми майже не спілкуємося з сестрою зараз, хіба що у неї трапляються якісь проблеми… Вона доросла, живе окремо, в неї своє життя. До того ж у батька минулого року стався інсульт. Він з Мариною зараз живе з нами, квартиру здають в оренду… Всі кошти йдуть на його лікування…
— Скільки ти була в лікарні?
— Майже три місяці. Довелося потім вчитися їсти, я довго не могла нормально ковтати… важко було говорити… — Злата важко зітхнула. — Ще мені робили операції на руках, бо були розірвані сухожилля…
— Сонечко… — Артур не міг підібрати слова. Серце стискалося від почутого, і розуміння власного безсилля щось змінити в минулому важким тягарем тисло на груди.
— Коли я змогла говорити, я хотіла подзвонити тобі, та все не наважувалася. Правда потім, один раз набрала твій номер, мені відповіла дівчина…
— Що? Коли?! — Артур відхилив її, тримаючи за плечі і пильно поглянув в обличчя. Всередині все похололо.
— Це було під Новий рік, два роки тому… Я розгубилася і запитала Євгена. Дівчина розсміялася і сказала, що я помилилася номером. А якщо я шукаю Євгена Поліщука, то мені його краще забути, бо його дівчина залетіла і він одружується на Різдво… — Злата сумно усміхнулася. — Більше я не дзвонила. Я зрозуміла, що в тебе все добре і мені краще тебе не турбувати.