Матвій щось бубнів у відповідь. Зрештою, Олексій звернувся до рудої.
— Я вибачаюсь, не знаю вашого імені…
— Жанна, — сказала вона, усміхнувшись, і мельком глянула на Артура. Так, він дивився на неї.
В тому, що саме вона найбільше дратувала Стеллу, він не сумнівався ні хвилини. Дівчина була занадто гарна і яскрава, а на додачу з характером. Стелла Аркадіївна таких не любила.
— Ви, окрім картин, мали ще зробити штори, імпровізований театр, так?
— Так, — Жанна пішла в кінець зали, на дальній стіні були фотошпалери у вигляді балкону з видом на море. Ну, точно тобі фон для рекламного плакату. Вона знала, що всі присутні дивляться на неї, а головне — цей симпатичний брюнет, Артур, про якого останні дні тільки і говорила Зіна, небога Стелли. — Відділяємо тут від краю три метри ширмою, котра кріпиться на карнизи до стелі. Ця ширма буде задньою “стіною” сцени, — вона граційно підняла руки і махнула лапки. Потім розвела їх у сторони . — Вона буде не суцільна, з кожного краю лишаємо близько півтора метри проходу. Через два з половиною метри — наступна ширма. Краї, десь по три метри від кожної стіни, висять нерухомо, а по центру мають бути рухомі штори, котрі будуть відкривати сцену. Але, на жаль, досі ми маємо лише ескізи. Тканину на пошиття штор, машинку і нитки нам ще не надали. Стелла Аркадіївна сказала, що це безглузде використання тканини, і ніяких театрів — не потрібно.
Олексій перевів погляд на Стеллу.
— У наші часи такого не було, діти приймали в своє серце Ісуса, чуючи розповіді про нього, — фиркнула Стелла.
— Світ змінився, Стелло Аркадіївно, — Олексій розвернувся до неї. — Зараз простої розповіді вже не досить. Диявол ловить душі на яскраві спалахи, ми маємо теж змінювати методи. Все було погоджено на братській раді, тому мене дуже дивує ваше втручання. Після обіду негайно видайте все необхідне. І доки дівчата будуть шити штори, я сподіваюся, Матвію, що хлопці встигнуть зробити стелю.
— А фотошпалери, що в кінці зали? Вони такі гарні, ширма закриє їх остаточно? — запитав молодший син Ніколаса, Майкл.
— Ні, — тихо сказала дівчина, що стояла в дверях лоджії, — ширма — з двох частин, вона буде відкриватися, таким чином розширюючи простір і даючи можливість обіграти нові локації. Палац фараона, наприклад. Тематика ж цього табору — вихід з Єгипту, тому будемо використовувати те, що є.
Артур визирнув з-за кута, але дівчина не вийшла, розгледіти її було неможливо, тому повернувся назад.
— Так, вихід з Єгипту, — повторив Олексій.
На сходах почулись важкі кроки, і до зали зайшла ще одна дівчина, висока і огрядна, як і Стелла, у довгому вільному одязі. Це була її племінниця, Зіна, ровесниця Артура.
— Все холоне, прошу йти обідати, — сказала вона і широко посміхнулася Артуру, — приві-і-іт.
— Привіт, Зіно.
— Я так рада, що ти приїхав. Давно тебе не бачила. Ти так змінився, так змужнів.
— Всі ми стали дорослими. Ми ж бачились останній раз років п’ятнадцять тому, так?
— Так, — вона постійно посміхалася і дивилася на нього досить дивним поглядом.
Вона його клеїть?..
— Ходімо обідати, — сказав Олексій і пішов до виходу, за ним потроху рушили німці, подружжя, Стелла, а також Матвій. Зіна стала в дверях, очікуючи, що об’єкт її цікавості теж піде на обід, але він лишився на місці.
Артур стояв, притулившись до стіни, відчуваючи потилицею погляд Зіни, і дивився на руденьку Жанну, котра повільно йшла до нього, даючи йому добре розгледіти себе.
— Привіт, — сказала вона, зупинившись у метрі від нього.
— Привіт.
— Стільки чула про тебе останніми днями.
— Про мене? — він здивувався.
— Так.
— Що ж ти чула?
— Що тебе звати Артур. Ти старший син диякона, в тебе є ще три менші сестри.
— Взагалі-то в мене є чотири молодші сестри і брат.
— Ого.
— Так, заповідь “плодіться і розмножуйтеся” мої батьки виконали добре, — він усміхнувся. — Що ще?
— Ти граєш на гітарі. І ти — халдей.
— Яке детальне досьє, просто море цінної інформації, — відповів він, і на губах заграла “чарівно небезпечна” посмішка.— А хто ж розповідав про мене, Жанно?
— Ти сам знаєш хто, — вона кивнула на постать позаду, і Зіна, засоромившись, вийшла на сходи, але не пішла, лишилася слухати.
— Зіна.
— Так. Розповідала, що ще дітьми ви познайомилися в літньому таборі, правда, ти, чомусь, був у таборі лише один раз, — додала вона.
— Мені одного разу було цілком достатньо. Навіть забагато.
— Чому?
— Було нецікаво. А що ще вона розповідала про мене?
— Що ти дуже гарний і розумний.
— О, навіть так? Ну, мабуть, тут до правди близько. Що ще?
— Хіба цього мало? — Жанна підійшла майже впритул. — А з того, що я бачу сама, то в особі ще одного халдея у мене з’явилася, як мінімум, компанія для перекуру.
— Звідки ти взяла, що я палю? Зіна сказала?
— У тебе в задній кишені джинсів — пачка цигарок. Пригостиш?
Вони посміхалися одне одному. Артур дістав червоний Marlboro, відкрив і простягнув Жанні відкриту пачку. На сходах важко сопіла Зіна.
За кутом стіни, біля лоджії, чувся шурхіт: щось переставляла інша дівчина. Врешті, вона подала голос.
— Жанно, треба йти, а то ця стара фурія заморить нас голодом, — почулись її кроки і вона підійшла до тамбура на простір, де Артур міг її розгледіти. Знявши заколку, вона розправляла довге русяве волосся.
Посмішка вмить злетіла з його обличчя. Весь світ кудись зник: Жанна, зала, навіть стіна, на яку він спирався. Лишилась тільки дівчина перед ним… Вона стояла в парі метрів від нього, заціпеніла, перелякано дивлячись йому в очі, а її власні, неймовірно сині очі, наповнювалися сльозами…
— Злата… — ледь чутно промовив він.
— Артур… — видавила з себе дівчина.
Пачка цигарок упала на підлогу.