Злата завмерла, перетворившись на слух, обхопивши обома руками телефон. Артур не закінчив виклик… вона все чує… Що ж хоче сказати Вікторія? Чому вона прийшла в офіс і має справу до її чоловіка?
— Ми з тобою майже не знайомі, але ці два дні, що я провела з твоєю дружиною справили на мене незабутнє враження — і тепер я не можу лишатись осторонь від всього, що відбувається з нею. З вами. Буду говорити прямо. Коли я побачила тебе зі Златою в суботу, то подумала, що ваша ситуація проста як два пальці: ти з нею загуляв, вона залетіла, і її батьки примусили тебе одружитися, але коли я почула вашу історію… Знаєш… Я не плакала, відколи не стало моєї мами, не думала, що буду плакати від розповіді про чуже життя. До такого я не була готова… І хочу сказати, що ви… ви обоє молодці, я захоплююся вами. Чесно.
— Це Злата молодець, а я останнім часом лажаю…
— Ти про вашу сварку?
— Так… — Артур закусив губу. Таки у Злати з Вікторією була дуже відверта розмова. Нічого дивного, він давно вже не “слухав” її, а жінкам дуже важливо проговорювати всі свої хвилювання. І інші “вуха” знайшлися. — Злата сказала, що пробачила. Я вірю, що вона не відчуває до мене ні ворожості, ні злості, але бачу, що вона ніби чекає від мене наступного удару… І я не можу пробачити самого себе за те, що зробив… Що зруйнував довіру між нами.
— Злата не чекає удару, вона боїться, що ти її залишиш.
— Залишу? Чому вона так вирішила? — Артур здивовано поглянув на Вікторію.
— Поговори з нею. Бо ви начебто помирились, але якось… не до кінця. Між вами є непорозуміння, котре отруює вам життя. Владнайте все і живіть щасливо. Ви на це заслуговуєте. Знаєш, коли я пропонувала зайняти Злату на ці два дні — я не очікувала, що вона виявиться такою…неймовірною. Та й ти не такий, яким здаєшся на перший погляд, — Вікторія усміхнулася.
— Злата неймовірна, це так… Мені з нею дуже пощастило, не те, що їй зі мною.
— Вам обом дуже пощастило зустрітися знову. Про вас книжки можна писати. Обіцяй, що поговориш з нею, сьогодні ж…
— Обіцяю… Віко, навіщо ти все це робиш?
— Не знаю… — Віка знизала плечима і усміхнулася. — Можливо, коли сам щасливий, то хочеш, щоб і всі інші були щасливими? Ну, і ви ж мої земляки, не чужі люди.
— Дякую…
— В мене є ще одне питання до тебе.
— Що за питання? — здивувався Артур.
— Як ти дивишся на те, щоб на новорічному корпоративі станцювати зі мною сальсу?
— Негативно, — відповів він одразу ж, не задумуючись.
— Чому?!
— Я останній раз її танцював в інституті і не думаю, що зможу…
— Не прибідняйся, це ж як їзда на велосипеді: раз і на все життя.
— Ні, я не хочу.
— Тоді, я попрошу Злату тебе вмовити.
— Віко, не потрібно.
— Бувай! — блондинка помахала йому рукою і пішла. Злата чула в телефоні, як віддаляються її кроки і скинула виклик.
За вечерею зізналась Артуру, що чула його з Вікторією розмову, бо він не вимкнув телефон. Було соромно, але вона не хотіла брехати і робити здивований вираз обличчя, коли б він почав з нею розмову. Артур відреагував досить спокійно. Відтепер він буде завжди ретельно перевіряти, чи закінчено виклик, бо якщо щось почує Злата — це одне, а якщо хтось інший — тут вже можливі варіанти.
Цього вечора вони, нарешті, розставлять всі крапки над “і”. Кожен з них відпустить свої страхи та біль, і не одразу, поступово, але вони перейдуть на інший рівень у їхніх стосунках.