— Я дам їй твій номер, домовитеся.
— Так, буду рада її побачити.
— То що, їдемо чи зазирнемо до сусідів? — поцікавився Ромен.
— Нас ТАК запрошували — треба йти, — Тоха поплескав друга по спині, і вони пішли по схилу вгору.
— Думаєш, нас? — засміявся Ромен.
— От кобелі, — хмикнув Жека і пішов за ними.
— Щось ти сумна, Сонечку, — Артур розвернув її обличчям до себе.
— Мені не подобається, як ця Оксана поводиться і як вона на всіх вас дивиться.
— Мене вона точно не цікавить, а за хлопців говорити не буду. Вони всі — дорослі люди.
— Вони ж всі одружені… — Злата підняла голову, її погляд був наповнений обуренням, через поведінку чоловіків.
— Так. Одружені дорослі люди, котрі усвідомлюють свої вчинки і їхні наслідки. Злато, я розумію, що тобі це неприємно, але будь ласка, не звертай на них уваги. Хочеш… з цього боку теж поставимо мур з бійницями? — запитав він серйозним тоном, і Злата всміхнулася.
— Артуре! — гукнув Тоха згори. — Ми вас чекаємо!
— Ідея з бійницями починає мені подобатися, — сказала Злата, беручи чоловіка під руку і направляючись вгору по схилу.
Хлопці перекурили біля машин і вирішили повертатися до Києва, не заходячи до сусідів. Оксана спостерігала за компанією з вікна і, помітивши, що вони планують їхати, вийшла на них, кутаючись у шалик.
— То що, сусіде, чайник ставити? — вона зацікавлено розглянула всіх присутніх чоловіків зблизька. Таки Артур найсимпатичніший.
— Ні, дякую.
— Не будете святкувати покупку?
— У п’ятницю ще одна. Тоді й відсвяткуємо, так, Сонечку? — запитав Артур, обіймаючи Злату за плечі.
— Так, — Злата всміхнулася йому у відповідь.
Вони попрощались із Оксаною, сіли по машинах і через 40 хвилин вже заїхали в Київ.
Наступного дня, в середу 10 листопада, Артур повіз Злату до знайомих: робити закордонний паспорт. Все, що вимагалося від неї сьогодні — сфотографуватися. Артур затримався в кабінеті трохи довше, а коли вийшов — сказав, що паспорт буде наступного тижня. Злата розуміла, що це не безкоштовна послуга, але питань не задавала.
Того вечора Костянтин Руденко відповів на лист Артура. Написав, що браслет на руці жінки і є тим самим, що він віддав маленькій Марії. Що для нього було дуже хвилюючим дізнатися справжнє ім’я цієї жінки. Він підтвердив колишній здогад Артура, що через травму голови у жінки могла бути сенсорна афазія, і вона говорила лише рідною мовою, а можливо, повторювала якусь одну-єдину фразу, яку ніхто не розумів, та й не дуже він прислухався в той момент, будучи зосередженим на пологах…
Ці фото Артур вислав і Андрію. Хлопець передзвонив пізніше, і Артур розповів йому все, що почув від Бориса. Андрій дуже дякував і просив тримати його в курсі.