Вночі Злата не могла довго заснути. Вона крутилась і сопіла, ніяк не знаходячи собі місця.
— Злато, що з тобою? — Артур увімкнув лампу на тумбочці біля ліжка і сонно поглянув на неї.
— Не знаю. Не можу спати.
— Давай я тебе обійму і ти заснеш, — він вимкнув світло і підсунув Злату до себе, але вона все одно крутилась і згодом відсунулася від нього.
— Артуре… А що тоді Чуприк казав… Вона тікала, так?
— Так…
— Чому ж вони її не забрали, коли наздогнали? Чому лишили?.. Вони за нею гналися, наздогнали, побили і пішли. Чому?
Артур сонно поглянув на Злату, прокручуючи в голові можливі варіанти розвитку подій.
— Чому? — проговорив він повільно, вкладаючи голову на подушку. — Я думаю… Що я думаю? Думаю, вони могли повернутись по машину… Мабуть, вона тікала і відвела їх далеко. Вони пішли по машину, лишивши її в рівчаку, бо піти сама вона не могла…але прийшли грибники, а потім — швидка… Мабуть, вони здаля спостерігали за всім. Знали куди її везуть. Зв’язалися з чоловіком і отримали чітку інструкцію, як діяти. А потім дізналися, що вона померла… Я думаю… вони не розраховували, що вона помре… Тому, на узгодження плану подальших дій пішло два дні. Потім приїхали, дали гроші, забрали обручку, на котрій, мабуть, було якесь гравіювання, забрали тіло, лишили коштовності й дитину, котра була йому не потрібна, бо він не батько… Може, він і сам приїжджав, а ці два дні безперервно пив, бо вдарили дужче, ніж треба було… Якось так я думаю… Я не знаю… Сонечку, я б дуже хотів з тобою ще поговорити, справді, але я вирубаюсь… давай вже спати, завтра рано до нотаріуса, — Артур говорив все це повільно, перебуваючи на межі сну. Злата усміхнулася, зворушено поглянувши на нього. Він неймовірний. Яке щастя, що вона його не втратила…
Після укладання договору і розрахунку вони поїхали на тепер вже на свою ділянку. Кожен з його друзів по-різному сприйняв покупку, побачивши нерухомість на власні очі.
— Що це за хрінь? — запитав Жека, вийшовши з машини Ромена, Mitsubishi Pajero Sport чорного кольору, та озирнувшись довкола.
— Жеко, ти, блін, архітектор чи хто?— Ромен вийшов з водійського місця і потягнувся. — Ти дивись на рельєф і простір. Тут же можна такого набудувати, що УХ!
— Повітря — кришталь, — прокоментував Тоха, теж вийшовши з машини. — І ліс, і річка… Мрія просто. Артуре, дуже класне місце.
— А то ота друга ділянка? — Ромен кивнув у бік захаращеної ділянки.
— Так, для тієї на п’ятницю готують документи..
— Грошей вистачає на купівлю? Бо якщо раптом треба, то… — почав Ромен.
— Вистачає, дякую, ще й лишаться, — Артур огледівся і побачив доньку сусідів.
— Доброго дня, Артуре! — гукнула вона бадьорим голосом через паркан. — Як воно? Ми вже сусіди?!
— Здрастуй, Оксано. Так, вже сусіди, — він кивнув.
— Може зайдете погрітися? — вона усміхнулася до нього і неоднозначність цієї усмішки міг не побачити хіба що сліпий. Потім вона побачила, як з машини вийшла Злата, і її усмішка трохи згасла.
— А ми ще не змерзли, — широко посміхнувся Ромен.
Жінка поглянула на Ромена. Теж так нічого. Та вони всі тут НІЧОГО. Схоже, сусіди будуть не прості. Якісь кручені. І машини такі гарні…
— Як змерзнете — ласкаво просимо! — вона крутнулась і пішла до хати, вильнувши стегнами.
— Ну давай, показуй нам свої володіння, — Тоха захоплено розглядав все довкола.
— Артуре, тобі ремонт цієї халупи влетить у та-аку-у копійку, — сказав Жека зупинившись біля старої хати.
— З чого ти вирішив, що я її буду ремонтувати? Все нафіг. Все з нуля.
— Ну, теж варіант, а де ти будеш жити під час будівництва?
— Ти ж не думаєш, що я власноруч буду будувати? Я не фахівець, я цього зовсім не вмію.
— Ну, в тебе ж батя в будівництві, — хмикнув Жека.
— Мій батько не буде тут нічого будувати. Він остання людина, до якої я звернусь із цим питанням.
— У мене брату будували нормальні хлопці, — сказав Тоха. — Якщо хочеш — дізнаюся контакти. Тобі на коли?
— На кінець весни.
— Окей. Буде. А тепер давай: показуй, розказуй.