— Артуре, ти мене здивував, — сказав Жека, коли вони сіли в авто.
— Я сам себе здивував.
— Мені завжди здавалося, що тобі подобаються брюнетки. Ну і “з досвідом”.
— Значить, не тільки брюнетки.
— Номер узяв?
— У них нема телефону, — вставила фразу Таня.
— Я написав їй свій. Просив маякнути.
— Якщо Розарія Павлівна знайде твій номер…
— Я не підписав. Там просто номер.
У Артура задзвонив телефон.
— Так, тату. Я пам’ятаю, завтра в посольство. Сьогодні до тебе? Добре, зараз відвезу Жеку з сестрою додому і приїду. До зустрічі.
— А чого ти з батьком їдеш у Німеччину?
— Та там якісь його церковні справи — я подробицями не цікавився. Я лише водій.
— Це він тебе так “охмуряє”, — Жека багатозначно поглянув на друга.
— Можливо. Але ж ти знаєш, що я так просто не здамся.
Батько Артура, Олексій, жив у приватному секторі на Борщагівці.
Після розлучення з мамою в нього був тяжкий період. Не щастило з роботою і з житлом, почав пити. Спав у парку, на вокзалі. Потім, випадково, а може й ні, ноги привели його до баптистської церкви на вулиці генерала Пухова. Було свято Дня Подяки, і він, почувши музику й співи, зайшов послухати хор.
Його запросили всередину. Після служіння почалося частування, і зовсім незнайомі люди почали з ним спілкуватися, переважно чоловіки, або, як вони одне одного називали, “брати”. Поївши нормальної їжі, попивши чаю, він розповів, що працював будівельником, вахтами, що дружина вигнала його з квартири, а сама живе з коханцем, не пускає до сина. До батьків він повернутися не може, бо вони ще нічого й не знають, та він навіть і не розповів їм нічого, бо вони немолоді, будуть переживати, а самостійно стати на ноги ніяк не виходить.
Йому дозволили лишитися при церкві. Олексій там жив, допомагав з ремонтом. Допомогли влаштуватися на роботу. З’явилося інше коло спілкування, з іншими цінностями і пріоритетами в житті. Почав читати біблію, згодом покаявся, прийняв хрещення, став членом церкви. Як сказала тоді його колишня дружина — “став штундою”.
Через декілька років життя в церкві, батько Артура зблизився з дочкою диякона, Людмилою, з якою і одружився. В них народилося троє доньок з різницею в декілька років, під час останніх пологів виявилось ускладнення: зрощення плаценти з маткою, кровотеча не припинялася і Людмилі видалили матку. Після цього надії на народження ще одного сина вже не було, але за своїх доньок Олексій був дуже вдячний Богу.
Матір Артура разом зі своєю подругою Ніною зловтішалася з того, що друга дружина більше не зможе мати дітей і не народить хлопчика, а вона, Лідія, змогла. Народила сина і від Олексія (Артура) і від Григорія (Артема), та ще й доньку Анютку. Так вийшло. Лідія з подругою дуже любили помити кісточки “колишньому” і його новій родині.
Артур ставився однаково як до обох своїх батьків, так і до їхніх нових сімей. У нього одразу стало набагато більше рідні, хоча відчуття справжньої родини він не відчував у жодній. Період скандального розлучення відбувся, коли йому було 5 років, і його думки та почуття матір абсолютно не цікавили, власне, як не цікавили вони й батька. Але матір ще й використовувала сина як засіб помсти колишньому чоловікові, забороняючи бачитись.
Мама одразу вийшла заміж за свого коханця Григорія, і вже в шість років Артур мав брата, Артема, котрий став новим центром всесвіту для матері. Згодом, не без впливу Григорія, матір дозволила Олексію бачити сина.
Відпускаючи Артура до батька, а після одруження Олексія — до “богомільних”, матір завжди робила це демонстративно неохоче. По поверненню розпитувала: що робив, куди ходив, що їв. Коментувала кожну дію, сварячи і обзиваючи нову сім’ю його батька, і фраза “тупорилі штунди” була найбільш м’якою і невинною.
Коли Артур був у батька, то нова теща батька поводилась аналогічно. От тільки вона називала матір Артура “нерозумною, безсоромною грішницею”.
Малому хлопцю, котрий опинився між двох вогнів, було важко. Дуже вчасно почалася школа. Він записався на всі гуртки, які міг відвідувати згідно свого віку, щоб зменшити перебування з батьками до мінімуму.
З віком Артур вивів для себе правила поведінки в обох родинах. Що робити, що говорити. Єдині люди, з якими можна було не напружуватись, були дід по батькові і бабуся по матері, але бачився він з ними не так часто, як хотілося б.