Бабуся питально поглянула на них обох, потім — на квітку.
— Що це означає?
— Артур подарував мені орхідею, — сказала Злата, намагаючись говорити стримано, але все одно її голос тремтів від радості і захоплення. А ще він хоче з нею зустрітися, але про це вона не скаже бабусі.
— Яка вона гарна, — вражено вигукнула Таня.
— Вони дуже капризні, за ними складно доглядати, — Розарія скривилася.
— Продавчиня дала інструкцію, — Злата показала яскравий аркуш з текстом, тримаючи його так, щоб не було видно номер телефону і адресу електронної пошти.
Розарія незадоволено поглянула на Артура.
— Це гарний подарунок, але, як на мене, марне витрачання коштів. Злата вгробить рослину. Вона не вміє за ними доглядати.
Ця її фраза засмутила дівчину. Артур насупився.
— Навіть якщо так — мені було приємно зробити Златі подарунок. Злата була рада його отримати. Все решта не має значення. Буде ця рослина жити довго, зламається по дорозі, чи засохне — це неважливо. Важливі емоції, які вона дала у мить своєї появи в її житті.
— Можливо, — Розарія стиснула губи так сильно, що вони побіліли. Купа грошей за якусь квітку. Яке безглузде капіталовкладення. Але ж дарувати квіти прийнято у цивілізованому світі…
Коли вона такою стала? Мабуть, після смерті чоловіка, коли грошей стало катастрофічно не вистачати. Розарія поглянула на онуку. Злата сиділа, понуривши голову, втупивши погляд у квітку.
— Твоє морозиво тане. Їж. Скоро треба буде йти.
Обережно поставивши орхідею на стіл, Злата взяла ложку. Їсти зовсім не хотілося…
Приїхавши знову на Житомирську, вони вийшли з машини. Артур подав Златі руку.
— Не загубиш номер?— запитав він, щойно дівчина вийшла з авто.
— Нізащо, я поклала його в рюкзак, а ще переписала в блокнот, — Злата взяла рюкзак.
— Я чекатиму.
— Не знаю, чи вийде сьогодні, а завтра я іду в музичну школу. Коли повернуся, піду до сусідки і подзвоню.
— Близько обіду?
— Так…
Розарія про щось говорила з Євгеном і Тетяною.
Вже прощаючись біля автобуса, Артур відчув якусь незрозуміла тривогу, щось тягло всередині, нило, як рана у сонячному сплетінні. Він не хоче, щоб вона їхала. Але й лишити її він не мав права, не міг. “Кримінальний кодекс” — знову нагадав собі. Обіймаючи Злату на прощання, тихо прошепотів:
— Обов’язково подзвони мені. Маякни.
— Добре.
— І бережи себе. Обіцяєш?
— Обіцяю, — в її очах забриніли сльози.
— Не плач, маленька. Ну?
— У мене таке відчуття, що …
— Нічого не кажи, — він торкнувся кінчиками пальців її губ. — Все буде добре… — Поцілував її у чоло. “Зовсім страх втратив” — подумав про себе, стримуючи тривогу, котра все наростала.
Розарія дивилася на них і нічого не казала. Для себе вона вирішила, що якщо Злата зараз закохається, то буде думати лише про Артура, на інших в неї не буде ні часу, ні настрою. Зовсім непогано для перебування в іншій країні, наповненій різними спокусами.
Автобус плавно виїхав, Злата махала у вікно, доки Артура було видно. Сльози полилися з очей, а рука стисла рюкзак. В ньому лежав її маленький скарб: номер його мобільного, адреса його електронної пошти. На рюкзаку стояла прекрасна рожева орхідея.