Категорії
Межі пристойності

✾ 48

Пообідали вони вдвох і пішли прогулятися комплексом. Знайшли лабіринт, посаджений з кущів тису, в центрі якого був невеличкий водограй. Розглядали альпійські гірки, і Артур сказав, що хотів би щось подібне зробити біля їхнього майбутнього будинку. Златі теж подобалися нагріті сонцем валуни, на яких можна було сидіти, в оточенні різних видів ялівцю. Артур розповів їй історію про джин, який отримують в результаті перегонки настоянки з ягід ялівцю, що винайшов його голландський аптекар як ліки від чуми, і його спочатку продавали в аптеках, називався genever, але англійці скоротили його до gin. Що популярний коктейль джин-тонік було створено британцями в Індії в дев’ятнадцятому столітті. Тонік містив хінін, який використовували для запобігання малярії і був тоді дуже гіркий — солдати відмовлялися його пити, і англійські офіцери додали до тоніку джин з цукром та соком лимону, щоб зробити напій смачнішим. Таким чином, англійські солдати охоче вживали профілактичний засіб проти малярії, а людство отримало популярний і досі коктейль… Злата підсумувала, що ялівець вони точно посадять, бо це дуже гарно, а от стосовно настойки — сумнівається.

Артур багато знав і вмів цікаво розповідати, час минув досить швидко. Подзвонив Тоха, сказав, що вони всі зібралися на вечерю. Вечеряли вже разом з усіма. Денис був присутній, але мовчав, переважно лише пив. Наталі не було: вона поїхала додому ще вранці, посварившись із Дєнею. Злата несподівано для себе зрозуміла, що не сердиться на Дениса, їй було його шкода. Три невдалі шлюби, чужа дитина… Вона не уявляла, як так можна було вчинити? Невже та жінка настільки підступна? Він же міг і прийняти її дитину, якби вона чесно про все розповіла… Як, власне, і перша дружина. Обманювати було не обов’язково. Хоча, у пам’яті спливала фраза Артура, що “люди часто судять про когось і оцінюють людину по собі.”

Злата судила по собі. Вона б так не змогла…

Намагалася не дивитись на Дениса, але він знову сидів майже навпроти, і це не дуже виходило.

Маленька Таміла, зайшовши з мамою до зали, побігла вітатися до Злати і захоплено розповіла їй про поні, як їх звати, які вони гарні й слухняні, а потім побігла до мами, пояснюючи на ходу, що то її знайома тьотя, з якою вона годувала качок, і вона мала їй все розповісти.

Ніхто нічого не запитав, просто вирішили, що тут відпочивають її знайомі. А Злата, проводжаючи дівчинку поглядом, вирішила для себе, що якщо в неї колись буде донька, то неодмінно назве її цим ім’ям. Таміла Павленко — буде звучати гарно.

Наступний день провели, як і запланували. Денис нарізав довкола них круги, зрештою підійшов і попросив вибачення. Артур досить холодно прийняв його вибачення, але формально проблему було вирішено.

По дорозі додому їм подзвонила Ліза.

Артур увімкнув гучний зв’язок.

— Привіт, сестро. Як справи?

— Привіт. Добре…

— Справді? А по голосу так і не скажеш. Проблеми?

— Ну… Як тобі сказати… А Андрій ще довго буде в Києві?

— На День Незалежності планую взяти його і Злату до діда Петра. Поїдеш з нами?

— Ні.

— А чому ти питаєш?

— Ну, розумієш… Наші всі потроху повертаються з канікул, і Дарина каже, що вже повернувся Марк Брижатий, а Андрій… ну від нього просто ніяк не відчепитися, він постійно поруч, це втомлює, розумієш?

— Розумію, — Артур поглянув на Злату, котра засмутилася, почувши ці слова Лізи.

— Ти ж після діда завезеш його в Житомир?

— Мабуть, а що?

— О, це було б дуже добре…

— Мені здавалося, що Андрій тобі подобається.

— Він класний: гарний, веселий, уважний, дуже добре грає у волейбол, просто порвав всіх, але… Ну, занадто він вже хороший.

— Так. Хороший хлопець — буду з тобою дружити. Мудак — значить, треба закохатися. Вгадав?

— Артуре!

— Чи це не той Брижатий, що зіштовхнув тебе зі сходів?

— Той, але то він випадково!

— Лізо… Я не буду наполягати на твоєму спілкуванні з Андрієм, але я сподівався, що ти хоч трохи розбираєшся в хлопцях. Помилився.

— Знаєш що, я не лізу в твоє особисте життя, а ти не лізь в моє.

— Як скажеш, сестро. От тільки пам’ятай, що я скоро поїду і буду дуже далеко, поплакати в мене на плечі в тебе не вийде.

— Цього не трапиться.

— Добре.

— Коли ти повернешся?

— Вже майже в місті.

— Добре, кермуй, не буду відволікати, — буркнула Ліза й відключилася.

— Для Андрія це буде удар… — сказала Злата.

— Потрібно буде з ним поговорити… — повільно промовив Артур, дивлячись на дорогу. Він особисто не збирався говорити з хлопцем на амурну тему. Для цього є спеціальна людина: його дід Петро.

Коментарі з Facebook