Категорії
Межі пристойності

✾ 48

Артур відійшов від столу і, взявши Злату за руку, хотів піти з майданчика, але вони встигли відійти лише на пару метрів.

— Ця мала хвойда зіпсує тобі життя! Навіть не думай з нею одружитися! Всі проблеми в житті — від жінок! І ця шльондра тебе знищить! — викрикнув Дєня в спину Артуру, піднімаючись і йдучи слідом за ними. Наступні події трапились так швидко, що ніхто нічому не встиг запобігти. Тільки присутні спробували почати заспокоювати Дениса, як до нього підлетів Артур і штовхнув його у груди, що той відійшов на пару кроків назад, утримуючи рівновагу.

— Припни свого поганого язика!

— Чому ж одразу поганого? Може мій краще? Злато, не хочеш порівняти?! — заходячись п’яним сміхом, звернувся Денис до дівчини.

— Дєню, ти нариваєшся… — процідив Артур крізь зуби, відступаючи пару кроків назад.

— Ти ідіот, Артуре! Цю малу сучку вже півміста перетрахало, а ти хочеш зробити її своєю дружиною! Вона не варта того, щоб…

Денис не встиг договорити, бо Артур просто злетів у повітря і з повороту, одним ударом ноги, збив чоловіка з ніг, той відлетів на значну відстань вбік і розпластався на плитці майданчика, не розуміючи до кінця, що саме сталося, і як він змінив своє положення. Дєня закліпав захмелілими очима на постать, що, наближаючись, височіла над ним. Денис знав: ногою Артур б’є дужче, ніж рукою, пару разів були п’яні розбірки і це його вміння дуже ставало в нагоді, не очікував, що відчує на власній шкурі цей удар. Але внутрішнє чуття йому підказувало, що Артур вдарив не на всю силу: пожалів його. Підняв руки в знак примирення.

— Стоп!.. Я зрозумів. Ти вже все вирішив. Роби, як знаєш… Вчиняй свою помилку, — важко дихаючи, говорив Денис. — Я почекаю. Потім побухаємо, після твого розлучення…

Артур подав йому руку, Дєня її обережно прийняв і, коли набув вертикального положення, Артур сказав йому в обличчя.

— Якщо плануєш подібну виставу на моєму весіллі — краще не приходь… — після цього розвернувся й пішов до Злати.

Злата стояла на тому ж місці, де він залишив її, прямуючи до Дениса. Вона бачила, як швидко він перемістився назад до столу, відштовхнув чоловіка, як потім, після непристойних вигуків Дениса, злетів у повітря і збив того ногою. В цей момент він нагадав їй статуетку зі своєї шафи… Злата стояла і, як зачарована, дивилась на нього. Його друзі заметушились навколо Дениса, розглядаючи подерті руки, а вона стояла, не розуміючи: боїться вона його після побаченого чи захоплюється тим, що він зробив.

Артур перевів подих. Він зірвався… Слова п’яного Дениса сильно зачепили його не дуже тверезий мозок. Невже цьому телепню не зрозуміло, що Злата особлива? Тоді, коли Іннеса поїхала з комплексу на таксі, Дєня, не добираючи слів, ганив занадто примхливу дівчину, і Артуру було абсолютно байдуже до того, як він її називав. Перші роки після повернення з Німеччини і звістки про смерть Злати Артур з Денисом пили ДУЖЕ БАГАТО. Денис пив, бо розлучення випалювало його серце, а Артур намагався заглушити біль втрати, що також випалювала його зсередини… Обом це не допомагало, але вони не зупинялися, накачуючи себе ще більше і не лише алкоголем… Невже Денис не розуміє різниці між Іннесою і Златою? 

Наблизившись до Злати, Артур не наважувався поглянути їй в очі. Не знав, як вона відреагує, тому, підійшовши, просто зупинився. Злата мовчки взяла його за руку і вони, так само мовчки, пішли до альтанок біля ставка.

“Тобі треба заспокоїтися, біля води це виходить непогано” — так колись в Решетилівці їй казав Артур, везучи її до річки після палкого монологу Зіни, наповненого плітками про Злату. Здавалося, це було сто років тому. З тих пір так багато всього змінилось…

Вони стали біля поручня. Артур обійняв її, стоячи ззаду і мовчав. Притулився щокою до її голови і дивився на воду. Злата відчувала, як гупає його серце, його важке гаряче дихання обпікало її шкіру. Артур був напружений. Руки, що лежали на її животі, на дотик були просто залізні від напруги. Злата, не порушуючи мовчанки, поклала свої долоні поверх його. Поступово його дихання почало вирівнюватися. Артур заспокоювався.

Пара качок з виводком своїх каченят припливли до них, сподіваючись на гостинці, але у них з собою нічого їстівного не було. Пернаті чекали, нікуди не відпливали. До альтанки заскочила білява дівчинка, років п’яти, в рожевому капелюшку і, вилізши на лавку, почала ламати й кидати качкам хліб. Птахи почали активно його ковтати, на місце бенкету тут же поспішили інші качки і згодом їх назбиралось доволі багато. Дівчинка весело сміялась, спостерігаючи їхню метушню. А Злата й Артур спостерігали за дівчинкою.

— Вони такі кумедні, — сказала мала весело й поглянула на них, — особливо їхні малі смугасті дітки. Вони коли пірнають, то так смішно виставляють свої лапки, правда?

— Правда, — кивнула Злата, розглядаючи миле дитяче личко. 

— Ми тільки сьогодні приїхали, мама обіцяла, що я ще буду годувати кроликів! А ви тут давно?

— Приїхали вчора, — відповіла дівчина з посмішкою.

— Я Таміла. А ти?

— Злата…

— Дуже приємно. Мама сказала, що я ще покатаюся на поні! Ви бачили тут поні?

— Так, отам, — Злата кивнула в бік конюшень.

— Таміло! — гукнув жіночий голос.

— Ще побачимося, — дівчинка, подарувавши їм на прощання усмішку, поспішила до мами.

— Таміла така мила, — сказала Злата, коли дівчинка пішла.— Гарне ім’я, правда?

Артур не відповідав.

— Пробач… — промовив Артур трохи згодом.

— Тобі нема за що вибачатися.

— Це була не найкраща ідея привезти тебе сюди, знаючи, що тут буде Денис… 

— Мені тут подобається… є неприємний момент, але ти все владнав, — Злата погладила його руки у себе на животі.

— Я нічого не владнав, він заспокоїться… Якби я не пив, то ми б поїхали звідси прямо зараз, а так — доведеться чекати до завтра.

— Ми можемо нікуди не виходити, або піти кудись, де його точно не буде. Наприклад, корт. Ти колись грав у теніс?

— Здається, ні.

— Я теж. Можна піти спробувати завтра. І ще тир. Стріляти я теж не вмію. Ти вмієш?

— Вмію…

— Навчиш?

— Навчу, але навіщо це тобі? — Артур здивувався такому її проханню.

— Як казав мій дід: “Вміння за плечима не носити”. Хай буде.

— Мій теж так каже.

— Два заняття на завтрашній день я нам вже знайшла, а поїхати зможемо ввечері. Або лишитися.

— Не заперечую, а що будемо робити зараз?

— Підемо обідати. Тобі так точно потрібно закусити.

— Пішли…

Коментарі з Facebook