Злата від згадок про Гору і Сергія, котрий так негідно вчинив з її сестрою розхвилювалася.
— Артуре, ми забули, мені ж потрібно руки мастити, — сказала вона йому розгублено. Він повернув до неї голову, оцінив її схвильований стан. Точно знав, що нічого подібного їй робити не слід, але підтримав.
— Пішли, ліки в машині, — сказав він і підвівся.
— А ви куди? — поцікавилася Марина.
— У нас є приписи лікарів, котрі потрібно виконувати, ми швидко, — сказав Артур слідуючи за Златою до авто.
Вийшли за ворота, і вона повернулась до нього з очима повними сліз.
— Артуре, будь ласка, забери мене звідси… я не можу…
— Сонечку, спокійно, — він обійняв її. — Ще трошки — і повернемося в Київ.
— Вона… вона і Андрія зламає, як і нас із Валею колись…
— Хочеш, візьмемо твого брата з собою? Погостює до школи.
— Можна? — Злата підняла на нього зворушений погляд.
— Можна, давай зараз ти сядеш у машину, заспокоїшся і коли ми повернемося, запросимо твого брата в гості.
— Дякую…
Звістка про те, що Артур і Злата повертаються в Київ — здивувала всіх присутніх, але Артур сказав, що у нього виникли справи, і їхній від’їзд не обговорюється. Артем і Жанна не планували їхати сьогодні, тому сказали, що лишаються, можливо, навіть більше, ніж на вихідні, бо на роботу Артему аж у середу. “І як бути з тим, що вони ж планували їхати разом у дитячий будинок?” — поцікавився брат. Артур відповів, що краще вже брату вирішувати свої особисті справи, а він буде вирішувати свої сам.
Пропозицію поїхати в Київ Андрій сприйняв дуже радісно. І хоч Розарія не мала приводу заборонити цю поїздку, все одно не погоджувалася відпускати онука. Втрутилась Марина. Вона сказала: “Юра його відпускає”. Розарія не повірила і пішла до сина в кімнату.
Артур досі жодного разу не бачив Златиного батька, хоча був тут вже не вперше. Не те, що він би дуже хотів побачити цього чоловіка, котрий так безвідповідально ставився до дружини і своїх дітей, але йому Артур мав завдячувати за можливість познайомитися зі своїм Сонечком. Коли незадоволена бабуся вийшла з кімнати — Злата і Андрій пішли до батька. Артур зупинився у дверях.
Ця кімната була такою ж маленькою, як і сусідня, тільки ліжка були одноповерхові. Ті самі вузькі шафи, маленький стіл… На ліжку ліворуч лежав худий білявий чоловік, з блідою шкірою і зі світлими блакитними очима. Артур знав, що Юрію 45 років, але через хворобу він виглядав старшим. Права сторона його обличчя була малорухома, як і права рука, що лежала вивернута долонею вгору. “Нога косить, рука просить” — так казала ба про людей після інсульту. У випадку з Юрієм, який був правшею, інсульт в лівій долі головного мозку зачепив мовний центр і призвів до втрати можливості говорити. Він здивовано оглянув Злату, котру не бачив два місяці. Юрій був вражений її зміною. Він взяв лівою рукою олівець і написав на дошці: ”Ти гарна”. Цей спосіб спілкування придумав для нього Андрій. Виходило спочатку криво, але з часом батько навчився писати краще.
— Дякую, — стримано відповіла Злата. — Тату, я дякую, що ти відпускаєш з нами Андрія.
— Так, дякую, — закивав головою Андрій.
“подбай” — написав батько.
— Так, подбаю, — сказала Злата і озирнулася на Артура. — Тату, минулого разу ти погано почувався, а тепер я хочу познайомити тебе з Артуром. Всі ці зміни відбулися завдяки йому. Артуре, — покликала вона його.
Артур підійшов ближче, щоб Юрій зміг його бачити. Він оглянув його з дуже серйозним виразом обличчя. Юрій знав про все, що Артур зробив: про операцію Валі, про викуп каблучки, про побиття Гори, про пластику для Злати, про його плани одружитися з нею найближчим часом… Артур торкнувся його немічної правої руки і легенько стис її.
— Нарешті ми познайомилися, — сказав брюнет. Не міг сказати, що йому приємно чи радий, тому викрутився так. Юрій кивнув, не відводячи від Артура очей. Він йому сподобався. Артур не міг не подобатися. Його зовнішність і шалена енергетика ніколи нікого не лишали байдужим до нього, а у сумі всіх його дій, про які Юрію розповідала Марина, окрім симпатії він викликав у нього ще й велику ПОВАГУ.
“Бережи” — написав Юрій.
— Я берегтиму їх обох.
“її” — дописав той.
Артур поглянув на тремтячу руку Юрія і перевів погляд на Злату й Андрія. Дуже неочікувано виглядало це прохання на фоні історій, що він чув про цього чоловіка.
— Її особливо, — погодився Артур, і Юрій відкинув голову, прикривши очі.
— Батько втомився, — сказав Андрій, направляючись до виходу, Злата пішла за ним, а Артур затримався.
— Ви кохали їхню матір? Хоч трохи? — запитав він, не дуже сподіваючись на відповідь, але дуже хотів знати, чому Юрій так чинив з Марією.
Юрій відкрив очі, поглянув на Артура, а потім написав “ніколи”.
— Чому не відпустили? — той нічого не відповів. Закрив очі. Артур постояв ще трохи біля його ліжка і, попрощавшись, вийшов.
Білий ніколи не любив Марію. І не відпускав… Артур колись обов’язково задасть йому це питання знову.
Андрій всю дорогу не замовкав, розповідаючи про їхні пригоди з друзями. Де вони каталися на великах, що знаходили, і як їх дачники пригощали білим наливом, а якийсь один спустив на них собак, ледь втекли. І вони потім повернулись і закинули тому дядьку ввечері пачку дріжджів у вуличний туалет. Артур посміявся з цієї розповіді, бо у дитинстві теж таке робив. У діда вдома був шкодливий сусід, що вивозив сміття до лісу, і вони йому і сміття у двір притягли і дріжджів у туалет кинули. Вереску було на все селище. І як по садках лазили. Вдома ж теж все було, але сусідські грушки завжди були смачніші.
Побачивши в Києві вивіску МакДональдза Андрій прикипів до неї очима, і Артур запропонував зайти.
На квартиру повернулися ввечері, і Андрій насторожено зайшов всередину.
— Твоя кімната буде тут, — Артур показав хлопцю малу кімнату, і той відкрив рота від розміру плазми. — Якщо хочеш, можемо щось глянути.
— А що є? — приголомшено оглядався Андрій.
— В інтернеті є все, — Артур усміхнувся. В такому віці він би теж залип на телик.
— Ну, так сходу і не придумується …
— Подумай, — Артур перевів на хлопця серйозний погляд, — Андрію, є одна умова твого перебування в цій квартирі. Ти ніколи, ні під яким приводом не заходиш до нашої кімнати. Ніколи, навіть якщо нас там нема.
— Ну, це зрозуміло, я ж не дитя мале, — трохи соромлячись, вимовив він.
— Добре, де ти хочеш спати? На дивані чи тобі розкласти крісло?
— А можна на дивані? — здивовано перепитав Андрій.
— Можна.